|
До теми Української Повстанської Армії письменник, лауреат Державної премії імені Т.Шевченка Олесь Лупій звертався ще у 60-ті роки у романах „Милява" і „Грань", які тоді здобули широку популярність серед читачів („Грань" було перевидано в США і Канаді).
Вже в роки незалежності пост написав три великі балади - своєрідні поеми „Сотня", „Зелене весілля" та .Львівський леґінь", в яких правдиво і художньо-переконливо відтворив героїчний і трагічний світ мужніх і прекрасних душами повстанців - борців за волю українського народу.
СОТНЯ
Балада
І
Сотня спинилася на ніч в долині загірній,
І на узліссі повстанці поринули в сон.
Юні обличчя погладжував вітер вечірній,
Ангели пісню виводили їм в унісон.
Замість коханих вони автомати тримали,
В листі торішнім знайшовши мізерне тепло.
Їхні дівчата в домівках далеких дрімали,
Їхнім матусям не до дрімання було.
Майже нечутно ходила на віддалі варта,
З гір напливала пахка березолева ніч.
Тихо палала прикрита ялицею ватра,
„Тур" у задумі сидів, не змикаючи віч.
Важко страждав за поразку минулої днини, —
Енкаведисти таки віднайшли їхній слід.
Хоч не було в тім його особисто провини,
П'ятеро впало, коли переходили брід.
П'ятеро хлопців, а їм й двадцяти не минуло,
П'ятеро гордих, яким би літати ще вік...
Хвиля по хвилі тіла позатягує мулом,
Все втаємничить безмовний, повільний потік.
Як він творив свою сотню, лиш серцю відомо,
Як підбирав, щоб усі патріоти були,
Вміли долати і холод, і голод, і втому,
Ворога вбити і друга не зрадить — орли.
Перша звитяга, коли ешелон зупинили, —
Молодь з Полтавщини німці у рабство везли, —
Очі щасливі, і бігли до лісу щосили,
Десять сміливців до нього у сотню пішли.
Як воювали, ішли на найважчі завдання,
Били чужинців, як ще запорожці колись,
Завше тримали для себе гранату останню,
За Україну віддати життя поклялись.
Мріяв усіх вояків в однострій одягнути,
Маршем провести по Львову в чотири ряди.
Мріяв... А нині хоча б до світанку добути,
Завтра — лісами в Гуцульщину перейти.
II
Раптом сотенний підвівся, худий, невисокий.
Свист вартового почув: зв'язкова надійшла.
Глянув на неї, і душу наповнив неспокій.
„Друже сотенний! Я вам чорну вість принесла..."
„Чорну? Ну що там? Ти можеш нарешті сказати;”
„Завтра вивозять в Сибір ваше рідне село",
„Наше Потічне? Там ціла родина, там мати.
Звідки відомо?" — „Сказав провідник „Чересло".
„Завтра — це вранці, ще можна здолати дорогу.
„Діра" покличте, нехай поспішає сюди".
Той налякався: „Та що ви! Не йдіть, ради Бога,
Там буде пекло, і нам не минути біди.
Є, окрім того, для нас особливе завдання —
Через Бескиди провести високих осіб".
„Чом не сказали?" — „Хотів дочекати світання.
Думав, дрімаєте". — „Я вже не сплю кілька діб.
Все зрозуміло, потроху на Захід втікають,
Там не так страшно, хоча і чужа чужина".
„Друже сотенний, таке не усім довіряють”.
„Ми не для цього — у нашому домі війна.
Для охорони знайдуть собі інших, спритніших''.
„Друже сотенний, але це для нас. як наказ”.
„Досить, чотарю, не сперечаймося більше,
Слухай команду мою: всі чоти збудити нараз!”
ІІІ
Сонні і кволі стояли стрільці на галяві.
Зорі на них задивлялись з далеких світів,
Вітер куйовдив чуби їх чорняві, біляві,
Холодом віяло від командирових слів:
„Друзі повстанці, пробачте, не дав вам доспати,
Плач материнський нагадує нам, хто ми є.
Ще до схід сонця повинні ми гори здолати
І захистити село верховинське моє.
Ворог лютує, і придумав для мене покару —
В пащу Сибіру закинути ціле село.
Тож порятуймо його від такого удару,
Тож відвернімо разом сатанинськеє зло”.
Маму його пам'ятали з минулого року:
Паски дісталося всім — цілий стіл напекла.
Ще й примовляла і частувала нівроку,
Їм того дня вона, наче рідна була.
Ніжно казала:„Ой, як би то тішився тато, —
Рідні, у мазепинках, ви наші вояки.
Любі синочки, ви так звеселили нам свято,
Ми вам за це повишиваємо сорочки".
Ще розказати хотів про велику родину,
Але стрільці не дали, загули, як один:
„Друже сотенний, рушаймо, бо пізня година,
Йдіть і показуйте шлях до гірських полонин".
IV
Шлях був від першого кроку крутий і нестерпний,
То каміняччя дрібне, то глина глейка.
Через узвори, де лиш ялини й трепети,
Ще й в обличчя — буйновітру навала стрімка.
Чітко йшли в ногу, щоб не відстати від груш,
Ліс продірявленим дахом над ними звисав,
Чоботи слизькались і не трималися купи,
Добре, якщо хто підошви собі підв'язав.
Чоботи злісно землю топтали, місили,
Ніби в усьому, що сталося, винна вона,
Хлопцям здавалось, діяти вже не вистачить сили,
Сила знайшлася — недарма гартувала війна.
З неба зірками валилася наїла безодня.
Низом — змією звивалася бистра ріка.
Перші спинилися, за ними і ціла сотня.
„Що, налякались води?” — провідник дорікав.
Міст десь далеко, і як його зараз шукати?
Взявшись за руки, ріку перейшли убрід.
Мокрі, промерзлі — їм би на хвильку до хати,
Тільки довкола світ холоднючий, як лід.
„Швидше, ще швидше!" — чотові від колег вимагали,
І нарешті вони на полонину зійшли.
Радістю тихою очі в усіх запалали.
Ніби мети головної уже досягли.
Зірка на сході, неначе зрадлива ракета,
Важко звисала, осяюючи схили гір.
Тур намагався вловити знайомі прикмети,
В темінь вдивляючись, він все напружував зір.
Ніч над землею зімкнула могутні долоні,
Тільки на обрії блідо райцентр миготів,
Десь там, в казармах, збиралися червонопогонні.
Щоб налетіть на Потічне із люттю хортів.
V
„Дір” намагався сотенного знов відмовляти:
„Сотню погубимо, друже, це річ непроста”.
Та зрозумійте нарешті, що там моя мати”.
„В кожного мати". — „А мати для мене свята".
„Раджу спочатку відправити рій „Степового",
Знає дорогу, і вашу рідню проведе".
„Як же, а інших? Чотарю, побійтеся Бога,
Їх там понищить розсерджене НКВД.
Батька нам вбили у львівській тюрмі, у підвалі.
Ганя кохана загинула на Колимі...
Знову терпіти і відступати нам далі,
Поки нас всіх не зачинять у їхній тюрмі?
Нині село, а завтра вже вся Україна
Раптом опиниться десь за У ралами, там...
Хай від села залишиться чорна руїна,
Тільки матусю нізащо я їм не віддам!"
VI
Далі йшли мовчки. Внизу гомоніли узвори.
Блимали злістю очі голодних вовків.
Ніч не здавалася і не кінчалися гори.
І не спинявся розмірений крок вояків.
Враз на галяві, як марево, щось забіліло.
Хата, здалося, а в хаті — затишшя, тепло.
Хрест на каплиці, — і в грудях усім защеміло, —
Тут в листопаді їх дев'ять стрільців полягло.
Сотня спинилась, і всі пригадали ту днину,
Як в пастку ворожу потрапив хорунжий „Олег"',
Як відбивали шалену ворожу лавину,
Як хоронили під вечір полеглих колег.
Перехрестились й, закинувши зброю за плечі,
Далі в долину пішли за сотенним услід.
Пишні трепети захищали від холоднечі,
А за горами почав золотитися схід.
VII
Мати сивенька, угледівши сина на ґанку,
Наче завмерла, схопилася за оберіг,
Тільки й промовила:„Сину мій, любий Іванку!
Дякую, Боже, що ти мені сина вберіг!"
„Тур" обійняв її, більше не дав говорити.
„Мамо, беріть свої речі і швидко у бір”.
„Сину, чому?" — „Тут більше не зможете жити,
Енкаведисти вивозять село у Сибір”.
Мати стояла, молилася до Ісуса,
Потім сказала;,Не треба, я буду з людьми.
Ти не журися, колись я ще повернуся.
Я повернуся і тоді побачимось ми”.
„Мамо, збирайтеся! Я сюди привів цілу сотню.
Люди вже знають, до них мої хлопці пішли.
Мамо, швидше, бо тут буде пекло сьогодні.
Хочу, щоб ви десь поряд із нами жили”.
Сина послухавши, вийшла заплакана мати.
З вулиць лунали розпачливий крик і гам:
„Змилуйся, Боже! Краще вже тут помирати...”
„Тур” запевняв їх: „Ми вас не дамо ворогам!”
VIII
Сіро-зелені, тупі грімкотливі потвори
Грізно повзли по звивчастій дорозі в село.
Куряву клубами кидали на темні гори.
В дулах чорної зброї несучи людям зло.
Перша чота їх вогнем автоматним зустріла, —
Закружеляла машина, як ранений звір,
Сонце в долину влучно сипнуло стріли.
Хтось задоволено вигукнув: „Ось вам Сибір!”
Вмить позлітали на землю червонопогонні,
Ті, не ховаючись, вріст на повстанців пішли,
Ті подалися за втікачами в погоню,
Треті поміж кущами до села поповзли.
„Тур” наказав чотовим: „Підпускайте їх ближче,
Потім вдаримо разом з усіх стволів.
Тут ми повинні їх всіх до одного винищить.
Час вже провчити нахабних оцих москалів”.
IX
Буря знялася погожої тихої днини,
Там автомати заграли, а тут — кулемет.
З криком, прокляттям звалилася перша лавина.
Із-за машин зашипів важкий міномет.
Хрипли горлянки австрійських старих карабінів.
Круча гукнув: „Де вам. кляті, від нас могорич!”
Кулі „дум-дум” блискотіли, наче рубіни.
Липнучи до суворих повстаньчих облич.
„Тур” усе бачив, як гинули хлопці довкола, —
Голови їхні звисали, як в наглому сні,
Як підкрадалися понад рікою долом
Енкаведисти, розлючені і навісті.
„Тур” наказав відійти за село ройовому:
„Бий ти їх, друже, і людям дай змогу втекти”.
Знов над селом пронеслась вакханалія грому.
„І за матір мою відповідатимеш ти”.
Кров заливала поранені руки і плечі.
Згинув хорунжий „Хома”, кулеметник упав.
Всіх пригинала шалена вогненна хуртеча.
Та відбивалась нищівно і сотня УПА.
,Дір” нервувався і все кивав головою:
„Я говорив вам, сотенний, я ж вам говорив...
Як воювати з такою страшною ордою?
Може, хоч зараз давайте підем на прорив?”
„Тур” добре бачив: кінчались набої, гранати,
Гаддям розсердженим військо вороже повзло.
Як не хотілося їм в ту годину вмирати,
Тільки рятунку для жодного вже не було.
Страх подолавши, сотенний і слабкість подужав,
Мовчки прощався із друзями по боротьбі.
Трупи повсюди і зброя в багряних калюжах.
Очі у ,Діра” холодні, такі голубі...
То були дужі, розважливі хлопці-соколи.
Звалищем стали подертого одягу й тіл.
Жоден не встане, не усміхнеться ніколи,
Кров уже вибігла з них, розлилася довкіл.
„Друже мій „Діре”, нам вже прориву не треба,
Все відбулося: переможці сьогодні ми...
Глянь, над горою два архангели з неба
Дивляться просто на нас і махають крильми”.
Річка, прийнявши кривавицю гордих героїв,
Завирувала шалено і під землю пішла...
Люди з Натічного вже сховалися за горою,
Десь і хустина матусина там поплила,
„Будьте, рідненька, здорові, готуйте нам віно.
Вічно живіте у нашім зеленім краю.
Нині для мене ви — Мати і Україна,
Нині за вас, дорога, я житія віддаю”.
X
Страшно волали поранені. Постріли втихли.
Кляв все на світі клешоношй рудий капітан:
„Ви пасматрітє, да сколько здєсь нашіх пагібло,
Вот что надєлалі гади, сорвалі нам план...”
„Тур” затаївся, хоч крові багато вже втратив
І білизна” проступала на білім лиці.
Все, що лишилось, — єдина німецька граната,
Довго до млості леліяв її у руці.
І линув востаннє на рідне село, на Говерлу,
Що голубіла, як мрія, у далечині:
„Тільки б ти, Україно, ніколи, ніколи не вмерла.
І пробач всі гріхи, провини пробач мені”.
Кроки зближалися. Тліло румовище бою.
Серце у грудях, здавалось, не стука — гримить.
Вибух і спалах, й залізо, забризкане кров’ю.
Зойки останні. і тиша. І вічності мить.
1997р.
Зелене весілля
Балада
І
Вона — санітарка із сотні „Хорта”,
Він — „Лицар” із сотні „Верхрата”.
Зустрілись у місті, де сині хребти
Зняли в піднебесся Карпати,
Зустрілись на площі, де чети УПА
Проходили під прапорами, —
Там їх командир „Чорногора” упав,
Убитий вночі ворогами.
Повстанці на помсту довершили чин.
Під ранок на місто напали,
Убили п’ятьох емгебистів-старшин,
Молодших солдатів прогнали.
Проходили хлопці під шум прапорів.
Леліючи в душах відвагу,
А сурми зухвалих гуцульських вітрів
Сурмили про їхню звитягу.
... Він першим її серед гурту впізнав,
Щасливий, на мить задивився:
— Маріє! Марійко, а я вас шукав.
— Даниле! — За руки взялися.
Згадали про Львів, ті шкільні вечори,
Знайомство і перший їх танець...
Тепер вона - „Зірка” у сотні „Хорти”,
І він — український повстанець.
— Марійко, я справді шукав вас тоді,
Ходив по всіх вулицях Львова.
Тоді у вас коси були золоті
І сукня модерна, лілова.
Тепер в неї зачіска, як. у стрільця.
Лілової сукні немає.
О, як усміхається дівчина ця,
Всю душу до серця проймає.
Як дивиться лагідно й ніжно вона,
І треба ж вродитись такою...
Якби не „Вєрхрата”, якби не війна,
Забрав би її із собою.
— А де оті хлопці, що вас берегли?
Була в мене з ними проблема.
— То друзі мої... Всі вони полягли
У Равських лісах, в сотні Ема.
Ще довго вони гомоніли, та враз
Озвались ворожі мотори...
Луна донесла командирів наказ
Відходити сотням у гори.
Здригнувся майдан. Поспішали усі,
А двоє лишились стояти.
І тільки зітхання від їх голосів
Хотілось багато сказати.
Підбіг чотовий, взяв під руку її:
— Ходімо, там ранено друга...
За містом уже почалися бої,
Та як віднайти її вдруге?
ІІ
І став дорікати собі з того дня,
Що так відпустив її легко.
Чому не притримав, чому не здогнав?
Тепер вона в торах далеко.
Його не лякали жорстокі бої,
Ні пастки лихої недолі.
Все думкою марив зустріти її
І не розлучатись ніколи.
Був жвавий, а то як відчуженим став,
Вже думали, що занедужав.
Сотенний „Верхрата" його запитав:
— Скажи мені, що таке, друже?
Зітхав, відвертався, а потім сповна
Відкрив йому зболену душу:
— Я дівчину втратив... Вродлива вона...
І я віднайти її мушу.
— „Верхрата” згадав про кохання своє, —
— Десь бідна з дитям знемагає.
З думками про неї щоранку встає,
З ім’ям її спати лягаю.
Хоч важко й нестерпно у цій боротьбі.
Та що за життя без кохання?
— Можливо, що я допоможу тобі, —
Сказав командир на прощання, —
Якщо так з любові страждає вона,
Як ти через неї страждаєш,
Годі ще нап’єшся терпкого вина,
Великого щастя зазнаєш.
ІІІ
Сотенний не кидав на вітер слова
І час не любив марнувати.
Якщо хтось казав „Золота голова",
То мав на увазі „Верхрату”.
Послав вістового з листом до „Хортів”
І ще трьох стрільців на підмогу
З наказом вертатися тільки тоді.
Коли вдовольнять їх вимогу.
Минуло два тижні, і на Синевир,
Якраз у зелену неділю
Зійшлися три сотні з віддалених гір,
Четверта — на варту довкілля.
Земля одягла найгарніші з прикрас.
Поляна, оточена бором.
Була для людей у цей сонячний час
Блакитно-злотавим собором.
Зацвів рушничок на шовковій траві
І ліг молодятам під ноги.
Пронісся над ними легкий вітровій.
Розвіяв намарні тривоги.
І очі щасливих до неба звелись,
Настала сподівана хвиля.
Вони пригорнулись, за руки взялись,
Їх сила нова полонила.
І вийшов священик із гурту стрільців
На площу, осонням залиту.
Тримаючи хрест у блаженній руці.
Він став промовляти молитву:
— ...Святами словами я скріплюю вас.
Всевишнього буду благань,
Аби жодна сила, ні люди, ні час
Цей шлюб не змогли роз’єднати.
Ім’ям України завжди дорожіть,
Її зігрівайте любов’ю.
Все кревне довіку в серцях бережіть:
Пісні і свята, рідну мову.
Нехай вам господь подарує дітей.
Щоб дужі були і вродливі.
Шануйте себе і шануйте людей.
І будете завжди щасливі!..
Годі молодий з уст нектару надлив,
Вона прошептала: „Мій милий!
Чому нас з тобою так Бог полюбив?”
,.Бо ми і його полюбили”.
А потім вітали їх чети, рої,
Підносили скромні дарунки:
Дівчата — хустини, сережки свої.
А хлопці обійми й цілунки.
„Аркан” танцювали та ще й :,Гопака”,
А стільки пісень проспівали.
І про Сагайдачного, про земляка,
І про Дорошенка згадали.
Заквітчані коні, заквітчаний віз
Несли молодят у долину,
А гості й увесь зачарований ліс
Співали „Червону калину”.
IV
Весілля щасливців, як радісна мить,
Що людям життя осяває,
Яку не вернути і не повторить,
Минула, як все проминає.
Але розлетілась по світу лупа
На ціле повстанське запілля.
Прекрасна, не чута раніш новина
Про те синевирське весілля,
Про славний, святковий і радісний збір,
Про щирі вітання, єднання,
Про казку живу, чарівну серед гір,
Як вияв пошани коханню.
І це у ті дні. у тривожний той час,
Коли вся Московська держава
Лютує, шаліє, винищує нас
Неначе машина іржава.
У кожному місті, у кожнім селі
Творилися різні легенди,
Лише емгебисти кипіли у злі,
Казилися їхні агенти.
Як гончі, обнюхали цілі світи,
Розтоки, Бескиди, Карпати,
Аби розшукати повстанські сліди
І знищити сотню „Верхрати”.
V
А „Лицар” і „3ірка” із сотнею йшли
Лісами Розточчя на Захід,
У битвах-кривавицях пережили
Всі злигодні, втрати і жахи.
Вона — санітарка, а він — чотовий,
Розлука для них, наче рана.
Вона все зітхала: „Чи ти там живий?”
А він: „Бережися, кохана!”
Коли зустрічалися десь у гаю,
Ховала їх пуща гілляста,
Все ніжив і ніжив кохану свою,
Вона завмирала від щастя.
Любив ще дивитись на личко бліде,
Коли вишивала сорочку,
Коли говорила, що хоче дітей,
І першого тільки синочка.
А ще так бажала вона по війні
Відвідати школу у Львові,
Де з ним танцювала колись навесні
Той вальс — перший танець любові.
VI
Недільного дня на гірському плаю
Угледіли їх емгебисти.
Нечутно підкрались по стежці в гаю,
Дали їм ріку переплисти.
Дійти до будинку, в якому не раз
Й раніше вони зустрічались,
Тоді прозвучав знахабнілий наказ,
Аби добровільно здавались.
І вмить збожеволіли очі її,
— Невже тут кінець їхній мрії?
Чому розспівалися так солов’ї?
— Кінець нам, Даниле...
— Маріє!
На вимогу здатися кулі послав
З дверей, з бокового віконця...
Невже просто так день останній настав
І їм вже не бачити сонця?
— Кохана, втікай! Ти повинна втекти.
Біжи, я тобі допоможу.
Чому тільки я?
— Бо втечеш тільки ти.
— Без тебе я жити не зможу.
Та знову із лісу почувся наказ
Від люті сп’янілого ката.
— Маріє, втікай!
— Ні, є вихід у нас, —
Й натисла гачок автомата.
Ледь-ледь пробивалося слово слабе
Крізь кров’ю заюшені губи:
— Добий мене, чуєш! А потім — себе...
— Та як же?
— Добий мене, любий...
І зовсім благальне: ,Добий! Ой, добий!”
... Два постріли із револьвера...
А з лісу лунало у шалі злоби:
— Сдавайся! Сдавайся, Бандєра!
Коли із ярів мертвий вітер війнув,
І двері кати відчинили,
То жоден із тих ворогів не збагнув,
Який вони злочин вчинили.
VII
Донині в тім лісі могила сумна,
Вже зрівняна майже з землею,
Самотня, заросла, забута всіма
Лиш хрест почорнілий над нею.
Хто нині згадає про тих молодят,
Про їхнє велике кохання?
Хіба тільки сокіл прилине, як брат,
Побуде, почує зітхання
І знову злетить у захмарну блакить,
Щоб душі отих відшукати,
Хто щиро умів усім серцем любить
Й життя за кохання віддати.
Минули роки, проминуть і віки.
Палатиме сонце, як ватра,
Берізки стоятимуть там, як свічки,
І клени стрункі, наче варта.
1998 р.
ЛЬВІВСЬКИЙ ЛЕҐІНЬ
Балада
1
Сонце бігло вулицями Львова.
Заганяло тіні у двори,
А гора, як голова орлова,
Ледь сіяла ранньої пори.
Пізня осінь скрізь порядкувала,
Килимом вкривала тротуар,
За правічним, ще князівським валом
Золотіло місто, як вівтар.
Височіла вежа філігранна
Між тупими списами тополь.
Він ішов із другом на завдання,
Під плащем стискаючи пістоль.
Друг тримався спереду праворуч,
І спокійно, впевнено ступав.
Вулиця звивалася, як покруч,
А Високий Замок нависав.
Залишалось, може, кроків триста,
Вічністю здавалась кожна мить.
Йшли ліквідувати емгебиста,
Щоб за смерть повстанців відомстить.
Намагався думати про інше,
Згадував малі свої літа,
Як писав на Левандівці* вірші,
Із Підзамча* мріями злітав,
Як у сорок першім в центрі міста
Синьооку дівчину зустрів,
Як вони шукали в парку місце,
Як замерзлі руки її грів,
Як ховав їх у своїй кишені
І голубив, і не відпускав.
Шепотів поезії натхненні,
Цілував волосся і вуста.
Дарували солоди любові,
І співала з радості вона.
Потім так нечекано до Львова
Увірвалася чумна війна.
І були походи у Розтоках**,
Сотня Ема і останній бій...
Там його Іринка синьоока
Залишилась на передовій.
Два легіні поряд з нею впали,
Ніби почали невинну гру.
Там усіх їх разом поховали
Коло лісничівки у яру.
І зрівняли землю, щоб ні ворон,
Ані звір голодний, навісний.
Ні безбожний більшовицький ворог
Не змогли порушити їх сни.
Тільки він довіку не забуде
Ту сосну, що поряд височить.
Ненависть і досі палить груди:
Серце там поранене ячить.
Він пішов із друзями в Карпати
І шугав на полонинах злий, —
Мав єдине прагнення — карати
Зайдів, що з Росії наповзли.
Залишалось, може, кроків двісті.
Вартовий змінився на посту,
Шум і гомін наростали в місті,
Сонце набирало висоту.
А життя плило своїм потоком,
Люди поспішали, як завжди,
Тільки відчував із кожним кроком
Тускіт, наче зближення біди.
2
А коли прокинувся в палаті
І побачив фати на вікні,
Він не міг ще довго пригадати.
Як же таке сталось. Наче в сні,
До під’їзду підійшла машина
І водій, не вимкнувши мотор,
Поблизу ходив ще із хвилину.
Потім в дверях появивсь майор.
А за ним — брюнетка симпатична,
Схожа на Іринку, як сестра.
Усміхнулась радісно, незвично.
Ніби всім тут зичила добра.
Зупинилась знічена, тендітна,
Не могла збагнути, в чім же річ.
Та була в ній сила тихосвітна,
Що сіяла із розумних віч.
Друг послав три кулі, промахнувся.
Спритно перебіг на лівий край
І до нього злісно огризнувся:
— Ти чого стоїш? Стріляй! Стріляй!
— Я не можу дівчину вбивати.
Він прикрився нею, бузувір...
— Будеш за провал відповідати,
Це тобі поставлять на позір.
Дівчина стояла, мов чекала,
Поки він натисне на гачок...
Заніміла вулиця мовчала.
Всі боялися ступити й крок.
Він не знав, як далі йому бути
І який прийняти рішенець:
Чи за другом крізь двори майнути,
Чи собі прискорити кінець.
Бачив її руки розпростерті,
Чув, як голос високо бринів:
„Ти стріляй! Я не боюся смерті!..”
Емгебист за нею затремтів.
Хто вона і появилась звідки?
Гарні брови, наче крил розліт,
І така ще ніжна, як лелітка,
Фанатичка у п’ятнадцять літ.
Він стояв у дивнім занімінні.
Вихопив із-під плаща ємній ***.
За будинком промайнули тіні,
І відразу розпочався бій.
Далі... Далі вже не пам’ятає.
Тільки біль у правому плечі.
Зникли просвіти за небокраєм,
Ніби громовиця уночі.
3
У тюрмі часів середньовіччя
Довго лікуватись не дали.
Ледве затяглося передпліччя,
Вже його на допит повели.
Там сиділи двоє емгебистів,
Голос був у слідчою, як грім:
— Жів, бандьора? Поднялся ти бистро.
Что ж, тєпєрь с тобой пагаварім.
Ім’я і фамілія?.. В чьом дєло?
Повторяю русскім язиком:
Ім’я твойо?.. Старшіна Забєлов,
Памагі бєднягє... кулаком.
Катували зранку і до ночі
(За стіною був коханий Львів).
Заплили кривавицею очі,
Але й зойком їм не відповів.
Потім цілу ніч не міг заснути.
Біль нестерпний свіжі рани пік.
Краще було горло перетнути,
Як у сні забутися навік.
Не було б потреби так страждати,
Марнувати силу молоду,
І не чув би їхні злісні мати,
Їхню мову грубу та брудну.
Все хотіли б знати ці сатрапи:
Де навчався, де його рідня,
Хто майора присудив до страти,
Із якого вийшов куреня,
Хто напарник і куди подався.
Чи раніше знав оте дівча...
Але він молитвено поклявся
І на всі запитання мовчав.
— З мене ви не виб’єте нічого, —
Сили всі зібравши, він сказав. —
Вимагаю слідчого такого.
Щоби мову українську знав.
Синяками вкрили ціле тіло,
Поламали ребра, хоч вмирай,
І душа в нім ледве лебеділа,
Та не підкорялася, і край.
4
Вранці появився інший слідчий,
Вже по-українськи запитав:
— Ти чому затявся, чоловіче?
Думаєш, тебе ніхто не взнав?
Нам відомо, ти — Андрій Високий,
Маєш в сотні псевдо „Буревій”,
Ходиш у повстанцях вже два роки,
Так що досить, далі не дурій...
Цей був розумніший і галантний,
І йому він просто відповів:
— Не про мене мова, лейтенанте,
Я один із тисяч вояків,
Для яких життя ніщо не важить.
Головне для нас, запам’ятай:
Вибити скоріше сили вражі
І від вас звільнити рідний край.
— Зрозуміло, ти не хочеш жити,
І в душі, мабуть, уже помер,
Але ти повинен дорожити
Батьком, матір’ю, життям сестер.
— Про своїх найближчих пам’ятаю
І нізащо я не зраджу їх,
Та в словах нещирих відчуваю
Явну провокацію на гріх.
— Справа в тім, що ти не вбив нікого,
Хоч і міг. Якась причина є.
— Просто я у серці маю Бога,
І таке призначення моє.
Та й не міг я в дівчину стріляти,
Бо жінки для мене — то святе...
— Що ти про жінок тих можеш знати,
Все це хизування, все пусте.
А тепер розказуй про Оксану.
— Про яку? — перепитав Андрій.
— Вдруге я запитувать не стану,
Бачу, ти довершений крутій.
Чуєш, про Оксану я питаю,
Ту, що крикнула тобі „Стріляй!”
— Що сказати? Я її не знаю.
— Скоро будеш знати, постривай!..
— Дивовижні, незбагненні речі,
Краще розкажи, чому цей мрець
Заховався за дівочі плечі,
А не вийшов на відвертий герць?
Слідчий раптом знітився від того
І поглянути не знав куди,
А тоді покликав вартового
І промовив глухо: — „Відведи!”
5
Вранці знов на допит. В кабінеті
Не було нікого. На стіні —
Їх вожді давилися з портретів,
Від яких — морозом по спині.
Двері відчинилися раптово,
На порозі стала, як мара.
Все обличчя в синяках і крові.
Ще дівча, а ніби вже стара.
Не повірив, — це і є Оксана?
Може, підмінили? Ні, вона.
Бідна, нещаслива, красна панно,
Та яка ж твоя у цім вина?
— Я скачала, — мовила крізь сльози, —
Що знайома з вами вже давно.
Це неправда, але їх погрози...
Били страшно. Та й усе одно...
— Ні, не так, моя прекрасна панно.
Відмовляйся від усіх зізнань,
В цих катів є сатанинські плани.
Ти не бійся і твердою стань.
— Досить пропагандою займатись, —
Слідчий його грубо обірвав. —
Краще буде вам обом зізнатись,
Хто майора вбити наказав?
— В чім зізнатися, людці погані? —
Гордим криком відповів на крик. —
Не достойні ви цій ніжній панні
Навіть зав'язати черевик.
Ви ж собі дозволяли, хамлюги,
Познущатись над лицем її.
Хто ви є? Московські підлі слуги.
Згинете усі ви, холуї.
В чому бачите її провину?
Хочете згубити нас обох?
Відпустіть невинну цю дитину,
Бо усіх вас покарає Бог.
Слідчі навалилися на нього,
Кожен докладався, як вже міг,
Потім потягли напівживого
Й кинули у карцер за поріг.
6
І на тому слідство зупинили.
Почалася інша коловерть.
Суд відбувся. Дівчину звільнили.
„Буревію” присудили смерть.
— Так і надо етому бандері! —
Охоронець кинув йому вслід...
Зачинились металеві двері,
І навіки зачинився світ.
Згадував про друзів, про повстанців,
Де їх сотня, у яких світах?
Б'ються з ворогами, як спартанці,
У Розтоцьких голубих лісах.
Б’ються вже без нього.
Вже без нього Далеч переходів не одних,
Біль поразок, радість перемоги, —
Вже без нього буде все у них.
Як їх зустрічатимуть у селах
У свят-вечір, на Різдво, Йордань,
Стомлених, та все-таки веселих
Молодих сподвижників повстань.
В камері вологій і холодній.
Де під стелею мале вікно,
Він відчув знесилений, голодний:
Буде жити в світі все одно.
Може, це подібне на оману.
Тільки звідки бачення таке:
Вийшов він із хлопцями з туману,
А повітря чисте, аж п’янке.
Йдуть собі поволі, як на волі,
Наче легендарні козаки.
Чути ніжне шелестіння в полі.
Голоси дівочі з-за ріки.
Пахне цвітом, пахне теплим літом,
Від краси хмеліє голова,
На майдані їх вітають діти,
Кажуть найприємніші слова.
А довкола ніжна, ніжна зелень
І такий первісно-чистий світ.
Ходить товариство їх веселе,
Їм дорогу накриває цвіт...
Раптом стрілянина почалася,
Грюкіт, стукіт, солдафонський тон:
— Ти Андрей Високій? Собірайся!..
Боже, обірвали такий сон.
7
Слідчий пильно втупився у нього,
Як павук у жертву, І мовчав.
— Жаль тебе, такого молодого, —
Ніби співчуваючи почав. —
Хочеш жити?
— Дуже хочу жити!
— То за чим затримка, йди, живи.
Та віднині маєш нам служити.
— Отже, я потрібний вам живий?
— Ти розумний, гордий і сумлінний,
Ще повчився б, мав би гарний фах,
Та й не може ціле покоління
Так безумно гинути в лісах.
Якщо будеш з нами працювати.
То присудять до п’яти років...
— З вами працювати — то продати
Україну, друзів та батьків.
— Та ніщо не треба продавати...
— Ти мене вже більше не повчай.
Ще скажи, таких, як я, багато?
— Вистачає дурнів. Прощавай!
8
І останні днини і години
Він провів в глухій самотині.
Посилав до милої родини
Молитви і роздуми сумні.
Все дитинство раптом просвітліло,
Наче від небесної зорі,
Захололу душу розігріло
О суворій зимовій порі.
Як у їхній затишній квартирі
Завше панувала доброта,
Як жили у злагоді та мирі.
Разом відзначали всі свята.
Як батьки його благословляли
На подвижницький, повстанський шлях,
Місяці чекали і не знали,
Де, в яких він сотнях і лісах.
Дочекалися. Дорогу хресну
Їхній син доход до кінця.
І єдина втіха, що воскресне
Ще колись у молодих серцях.
9
Все. Кінець. Везе його машина
Боковими вуличками геть,
І для них він більше не людина.
А бандит, засуджений на смерть.
Жаль, нема відкритого віконця,
Перед смертю душу б хоч відвів,
Міг би надивитися на сонце,
На родинний і коханий Львів,
І востаннє поглядом пробігти
По майданах, вулицях, стежках.
Де юнацькі потаємні міти.
Де він почувався, наче птах,
Де злітав аж на Високий Замок,
Там розводив з хлопцями вогні!
Дивився, як поза лісами
Догорали тихі-тихі дні.
10
Зупинились. ї здавило груди:
Вже його виводять на майдан,
А навколо люди, люди, люди.
Біганина, крики, балаган.
В центрі риштування піднялося
З дощок та обструганих стволів,
Двоє в’язнів там простоволосих...
Здогадався і отетерів.
Ось яку придумали їм страту —
Це ж прилюдно вішатимуть їх,
І людей зігнали — ніде стати.
Послизнувся і упав на сніг.
Охоронці вихопили зброю,
Та підбігла жінка молода:
„Де здавайтесь, хлопці, ви — герої
Проказала й руку подала.
А рука гаряча, як у мами:
„Витерпіть страждання до кінця,
— Сірі очі, сповнені сльозами,
— Захист Вам у Господа-Огця”.
Жінку відштовхнули в кучугури,
А його за руки потягли.
На підмості кат стояв похмурий,
Збоку — два повстанці, як орли.
Мовчки переглянувся із ними,
То були легші із Карпат,
З поглядами гордими, палкими,
І відчув себе, як їхній брат.
На майдані, де не раз проходив,
Зустрічався з друзями не раз,
У січневу, люту непогоду
Настає його останній час.
Неспокійне серце без упину
Шаленіло, рвалося з грудей.
І шукав, шукав свою родину
Серед розхвильованих людей.
Не знаходив. Може, і не знали,
Може, їх спровадили в Сибір?..
А на місто хмари наступали,
Вітер вив, немов голодний звір.
Емгебист із восковим обличчям
Шепеляво грізно виступав.
Проклинав і поглядав убивчо
На несхитних вояків УПА.
І тоді в єдинім онімінні
Троє їх на весь притихлий Львів
Вигукнула: — Слава Україні!
Хтось: — Героям слава! — відповів.
Кат вхопився за свою роботу,
Мов змія, звивалася петля.
— Слава! — ще гукнули патріоти,
Й важко похитнулася земля.
Знову покотилося, як лава,
Через весь майдан із вуст в вуста:
— Слава! Слава вам!
Героям слава! —
Україна мовила свята.
Раптом білий птах спустився долу
І на поперечині присів,
Люди загукали: — Голуб, Голуб!
— Божий дух зійшов! — казали всі.
Емгебист повів свою команду,
Їх сліди накрив холодний сніг.
Дівчина палаючу троянду
Кинула повстанцеві до ніг.
Аж до ночі там жінки стояли,
Промовляли тихо молитви,
А над містом ангели співаєш:
„Господи, героїв оживи!"
* — райони Львова
** — пасмо гір на Львівщині
*** — німецький пістолет-автомат
1999 р. Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментарі.
Будь ласка, реєструйтеся. Powered by AkoComment 2.0! |
