Гуманні та високоморальні цінності стають псевдоцінностями, коли їх намагаються зробити принципом дій державної політики чи економіки. Світ жорсткий, тому м’якість може бути лише на побутовому рівні серед свого народу, серед своїх. Зазвичай, коли відбувається спроба поставити „гуманні методи на службу” - це очевидна інформаційна війна проти даної держави.

Людина – це біосоціальна істота. Світ природи, біологічне є ґрунтом і базою для соціальної та культурної складової. Культура є формою існування людини в природі. Це є визначальною відмінністю людини від інших живих істот. З огляду на це зрозумілою є поява особливого магнетизму в питанні співвідношення природного та культурного для людства. Закономірно і те, що найбільш масові та масштабні політичні операції здійснюються, базуючись на маніпуляціях саме з цим питання. Така можливість забезпечена тим, що в зв’язку з великою складністю остаточного вирішення проблеми, постійно відбуваються перегляди співвідношення природного та культурного, відповідно в проміжні періоди невизначеності з’являється можливість нав’язати з корисливих міркувань хибний варіант. Процес маніпуляції в даній сфері полегшується тим, що при поверховому розгляді культурна та соціальна складова виглядають домінуючими в людині, відповідно світ культури в масовій свідомості являється більш важливим відносно природного, а подекуди сприймається взагалі практично самостійним.

Відповідно, маніпуляція масами за допомогою спекуляцій простими, доступними та приємними ідеями вкрай ефективна задля загальної мобілізації на досягнення цілі, однак окрім мобілізації суспільства подібні операції безпосередньо не мають інших результатів, а тому, зрозуміло, ціль лишається не досягнутою. Подібні ідеї та збудовані на них ідеології є вектором. Існує початковий етап, але завжди відсутній кінець, а тому їхній реальний зміст завжди залежить від тих груп, що ініціювали спекулятивно-революційну ідею.

Цілком реальною являється ситуація, коли в умовах бездіяльності групи первинних ініціаторів відбувається перехоплення ініціативи, контролю над активізованим суспільством, іншим угрупуванням. Однак, коли творці акції діють, перехопити ініціативу надзвичайно складно, відповідно суспільні маси, спрямовані вектором, діють в інтересах саме цієї первинної групи. Подібні ідеології, активізувавши суспільні рухи, ніколи не реалізують на практиці штучно створений ідеал, їх результат - лише в прагматичній діяльності первинних ініціаторів. І тут без різниці, чи діяльність відповідає створеним ідеалам. Відповідно стає очевидним, що, коли ідеологія створена певною групою охоплює суспільні маси, які не були під контролем цієї групи, дані маси починають діяти згідно інтересу даної групи. Таким чином, камуфлювання прагматичних інтересів та мотивацій певної групи під загальнодоступну та привабливу упаковку ідеалістичного руху є ні що інше, як побудова вірусу. Це є акт інформаційного наступу – під прикриттям простого та доступного ідеалістичного „революційного стяга” виконуються цілком раціональні, виважені та прагматичні замовлення групи-ініціатора операції.

Таким чином, абсолютно адекватною реакцією на інфільтрацію нації певною чужорідною маніпулятивною ідеєю є інформаційна самооборона в якості побудови власної атакуючої концепції. Однак зважаючи на те, що дії відбуваються в конкретних означених національно-державних умовах та в першу чергу мають за мету відновлення, і лише потім поступовий перехід в прямий контрнаступ, то дана оборонна концепція має вміщувати в собі й реально прагматичні, конструктивні та ефективні шляхи розвитку суспільства, нації та держави. А тому треба розглянути основні операції з активізації суспільства засобами спекуляції культурною складовою людини та визначити з метою уникнення їхні недоліки в прагматичному відношенні.

В першу чергу треба розглянути комунізм. Нереальність втілення цієї яскравої ідеї на практиці зрозуміла з огляду на вищезазначену штучність, але варто звернути увагу, що марксизм взагалі містить вирішальний недолік у тому, що не передбачає після побудови комуністичного суспільства, альтернативи конкуренції.

Людство знає одну універсальну форму руху – агресію. Боротьба зумовлює фатальність пасивності, чим ініціює активну перетворюючу діяльність, зумовлює виживання найсильнішого, постійну ротацію, що в кінцевому рахунку являє шлях прогресу та еволюції. Ці правила однакові як для природної складової людини, так і для соціальної.

По суті низька якість товарів та виробів СРСР, як результат відсутності конкуренції, довела хибність відкидання необхідності боротьби. Власне сам цей процес можна розглядати як суто абіологічний, майже математичний – на якість продукції вплинули не люди-виробники, а об’єктивна відсутність необхідності вдосконалення та розвитку.

Для доведення хибності ідеї, що полягає в усуненні фактору боротьби, треба взяти до розгляду можливу аргументацію її захисту. Єдиним варіантом буде той, що підвищувати якість товару можливо і не було необхідності. Але це являється за визначенням хибним напрямком для людини. Людський попит на кращі товари в умовах конкуренції зумовлює зростання якості цих товарів, відповідно вони краще виконують власні функції – людина стає в своєму світі культури більш незалежною від природи, стає більш незалежним світ людини, світ культури. А це є прагненням самих лівих.

Відповідно повністю досягнувши ідеальної мети марксизму, суспільство саме б призвело і руйнацію цього ідеалу, адже позбавило саме себе універсального механізму еволюції. Таким чином утворюється протиріччя, що показує нездійсненність та хибність комуністичного шляху.

На зміну ідеології комунізму прийшов лібералізм. На території постсрср раніше партії, що символізували державу мали в назві „комуністична”, тепер це стали десятки „націонал-ліберально-демократичних”.

По суті „розгул капіталізму” виник саме в результаті необмеженої будь-якими рамками конкуренції. Але подібний розклад сил був відкинутий своєю неприйнятністю для суспільства. Все відбулося за правилами конкуренції: сотня магнатів і мультимільйонерів не змогли отримати безмежну владу над суспільством. Природне правило мінімальної необхідності спрацювало. Адже ті, що досягли верхівки в суспільстві за допомогою грошей не були відібраними за критерієм „якості”: рівня IQ чи здоров’я. Відповідно вони не могли втримати контроль над системою і розпочався процес врівноваження. Етап дикокапіталізму на цьому закінчився. На основі цього досвіду згодом виникли успішні європейські соціал-демократії. Таким чином утворився компромісний варіант між культурними нормами суспільства для розвитку та природною необхідністю конкуренції, процесу боротьби за існування.

Однак подальший розвиток науки, поглиблення та розширення людських знань зробили більш систематичними та ефективними механізми контролю та впливу влади над суспільством. Процес ротації кадрів, заміни неефективних елементів з більш високих ешелонів на людей з нижчих, значно сповільнився. На основі покращення технічного забезпечення контролюючих органів виникла ситуація, коли маси вже не мали змоги висунути адекватні засоби врегулювання проблеми утворення диктату, тих, що прийшли на верхівку. Лібералізм переміг комунізм не тому, що визнав реально лише одну  цінність – окрему індивідуальність, а тому що на той момент жодна з двох систем не мала сили, достатньої для контролю людей. Відповідно суспільство мало змогу контролювати розвиток подій керуючись буквально „здоровим глуздом” – здійснило, як показав час абсолютно правильну корекцію ліберальної схеми. Було усунуто деструктивність системи вільної конкуренції, що своєю жорсткою однозначністю позбавляла людей соціального захисту.

Захід часів розпалу боротьби з СРСР був зовсім іншим, аніж нинішній. Американець тоді – це не двоноге без пір’я, запаковане коксом та кокою та той, що вважає торжеством своєї громадянської активності – вихід на акцію з легалізації зоонекрофілії. Американець тих часів – це фізично розвинутий та психічно здоровий креативний інженер, з якого ключем б’є енергія. „Розгулом свободи” у формі крайнього відчуження від суспільства тоді був абсолютно непланований. Для перемоги комуністичної машини необхідний був людський потенціал, а тому з цілком прагматичних розрахунків ліберали будували здорове суспільство. Як тільки зник ворог, то відразу проявилася внутрішня сутність системи. Вже практично безсумнівно, що середній клас в США існував лише завдяки, тому що його підтримували багаті прошарки через те, що в іншому випадку – байки СРСР про жорстоких буржуїв-експлуататорів перетворилися б на дійсність та чудовий аргумент на користь позиції червоних сил. Вони і перетворилися, коли не стало СРСР, не стало загрози для олігархічних воротил. Виявилося, що немає жодної демократії та середнього класу, система не є врівноваженою, люди не мають впливу, попередні успіхи лише наслідок тимчасової необхідності для влади йти на компроміс із суспільними силами. Відразу катастрофічними темпами почав наростати антагонізм між дуже багатими і дуже бідними. Кожного року нині ми маємо змогу чути чи бачити повідомлення про те, що розрив між бідними та багатими в США зростає різкими темпами, середній клас зникає. Комунізм позбавив людину індивідуальності, лібералізм позбавив людину соціальності. На такій заквасці почав визрівати оновлений варіант лібералізму.

Розвиток науково-технічного прогресу покращує рівень організації та автономності світу культури відносно природного. Навіть компромісне вирішення проблем екології неможливе. Є два протилежні варіанти: повністю зупинити заводи або зробити їх максимально чистими. Перший варіант неприпустимий для людини розумної. Відповідно лишається лише можливість розвитку культурної складової – людина приречена розвивати свої знання і через пошук закономірностей природних процесів поглиблювати власну автономію у світі.

За такою схемою на певному етапі людина дійде до ситуації практично цілковитої незалежності від природи – зв’язок буде ґрунтуватися лише на використанні природного світу виключно в якості матерії. Це станеться за рахунок того, що знайшовши „пакет схем” згідно яких та за якими діє природа, людина сама регулюватиме практично всі процеси, прямо пов’язані з нею. Відповідно на цьому етапові вже не гратиме ролі рівень розвитку біологічної складової. Однак, схоже, що було зроблене навіть і припущення того, що людини, яка покладатиметься майже цілковито на культурно-соціальну складову, не стосуватимуться природні двигуни еволюції.

Таким чином, базуючись на ліберальному асоціальному гіпертрофуванню індивідуалізму (відноситься до сфери природного в людині) та застосуванні властивих комуністичній ідеології тез про виключність культурної складової (відноситься до сфери культурного в людині) з’явилися підстави форсування глобалізації і уніфікації людства в єдину систему.

Однак, як зазначалося вище - ідеалістичні рухи, що базуються на проголошенні повного домінування світу культури, реально будуть виконувати цілі, поставлені групою-ініціатором. Враховуючи відсутність підстав вважати, що інтереси цієї групи співпадають з інтересами інших груп, націй чи держав та наявність фактів, що стверджують протилежне, постає питання про методи адекватної оборони.

Єдиною безпечною, в ідеї локальною, а на практиці глобальною, системою захисту та контрнаступу є націоналізм.

З огляду на низький рівень розробленості ідеології націоналізму під умови сучасності варто почати не з того, чому він необхідний. Націоналізм зник як дієва система не через неякісне обгрунтування шляхів розвитку, а через пробіли в цій стратегії. Починати треба з іншого.

Що націоналізм дозволяє досягти?

По-перше країни, що утворюють реальні центри світового впливу - це саме ті, що були помічені в утвердженні націоналістичних, ультранаціоналістичних та „месіанських” настроїв серед свого населення. Це Німеччина, Японія, Китай, США. Коротко розглянемо шлях цих держав.

Німеччина поставивши на початку століття мету перерозподілити світ, здійснила заплановане. Німці пережили поразку у війні та в мирних умовах завершили розпочате. На відміну від Німеччини, Англія та Франція стрімко втратили власні позиції на світовій арені. Характерним тут є те, що ці дві держави мали вкрай невдалий формат імперської політики, який зробив великий удар по ефективності їхньої вже національної політики, до наслідків якої безумовно належить і нинішній занепад.

Взагалі як бачимо фанатична відданість у військовій справі є легко конвертованою  властивістю нації. З такою ж впертістю, затятістю та якістю з якою японці та німці воювали, зазнавши поразки, вони у лічені роки досягли небаченого успіху в мирних умовах. 

Китай як відомо почав свій шлях до могутності в ХХ столітті не комунізму, а з відродження національної самосвідомості. Мао сильно трансформував багато тез комунізму під національні умови, приписавши червоним ідеалам національну мету.

США нації не мають, однак той рівень егоцентризму та зверхності, після якого в Штатах утворилася могутня світова імперія дозволяє стверджувати, що саме жорстке прагнення вибороти собі належне місце, стало дійсною запорукою успіху США, а не збіг сприятливих умов. Власне широко відомий американський індивідуалізм сприяв тому, що кожен американець виховував в собі належний рівень самоповаги та готовності захищати власні інтереси. Однак в США немає нації - лише штучно сформований народ, тому яскраво проявилися недоліки „націоналізму без нації”. В Штатах індивідуалізм був форсовано розвинутий для того, аби через нього поєднати всю різнорідну масу населення. Відповідно задля зміцнення такого різноманітного зібрання людей одним лише цим атрибутом, довелося розвинути його форсованим чином до негативно великих розмірів. В результаті це призвело до того, що будь-яка саморефлексія елемента системи над власним місцем в механізмі та метою існування, призводила до неминучого збою – все більше і більше людей, трансформували спільний індивідуалізм на відсутність будь-яких обов’язків перед іншими. В результаті спільна мета суспільства плюралізму, демократії та свободи звелася до прагнення реалізовувати низькі, егоїстичні та амбіційні забаганки. Така деградація прогресивної системи не дивна. Фундамент держави Штатів міг  втриматися міцним лише на перших етапах, коли соціум вирішував проблеми, що для нього були питаннями життя чи смерті. Відповідно як тільки система приходила у спокій і мала займатися стабільним розвитком, тоді відразу починалися збої та проблеми, адже   спільний фактор єднання був відсутній. „Свобода” була панацеєю лише на початкових етапах.

Характерний факт – творення міфу існування т.з. „світового терору”. За поверхового розгляду одразу стає зрозумілим, що це (або подібне до цього) саме те, що вкрай необхідно для існування США. Загроза вкрай небезпечна, без чітких методів та часових рамок вирішення, вимагає тотальної мобілізації сил, водночас вирішення виглядає благою справою, панацеєю. Зокрема бачимо як подібна мотивація (війна з нацистами, що засобами пропаганди була перетворена у боротьбу з націоналізмом) певний час тримала докупи і СРСР. Немає вічної небезпеки, немає всесвітнього ворога – немає СРСР, немає США. Відповідно держави, що не можуть бути утверджені на ґрунті націоналізму є нестійкими та вразливими і задля свого виживання приймають паразитичний характер.

Особливо влучним прикладом була та є Японія. Держава, що надзвичайно сильно постраждала від ядерних бомбардувань, яка понесла величезні людські та ресурсні втрати,  з перших же днів миру почала унікальне за швидкістю відновлення власних потужностей. Яка роль націоналізму в Японії? По-перше, зрозуміло, що саме почуття власної гідності та гордості за націю, котре було виховане культивуванням самурайсько-мілітаристичної традиції, дозволило японцям встояти перед моральною поразкою та мати сили спробувати віднайти інший шлях досягнення власних інтересів. У відновленні Японії активну участь взяли навіть кримінальні елементи – славнозвісна якудза. На відміну від інших широко відомих кримінальних угрупувань, якудза ідентифікують себе як ультраправі, дотримуються віддалено схожих на бусідо кодексів честі (напр., заборонено вбивати мирних громадян), відстоюють традиційні японські цінності та взагалі райони, де знаходяться штаби якудза, справедливо вважаються одними з найбезпечніших з огляду на те, що в місцях, де діє якудза присікається хуліганство та розбій. За рахунок того, що якудза дає прихисток маргінальним прошаркам японського суспільства та перевиховує їх на службу японській нації (боротьба з іноземними кримінальними структурами всередині Японії) та традиційним цінностям Японії, влада пішла на певний компроміс з організованою мафією, дозволивши монополізувати кримінальну сферу. Було досягнуто компромісу між кримінальним світом та рештою суспільства в рамках інтересу Японії та японців. Ефективність подібної системи для нації вражаюча, як з огляду на відсутність небезпеки для звичайного громадянина з боку криміналу, так і через те, що якудза представляє японські інтереси на кримінальному рівні, що являється унікальною рисою цієї мафії, з огляду на те, що кримінальний світ держав зазвичай деструктивний по відношенню до них. З ряду західних кінофільмів складається враження, що саме це, саме націоналізм і є основна „провина” якудзи. Надзвичайна ефективність подібної побудови взаємовідносин суспільства та кримінального світу переконливо демонструють, яку роль може зіграти націоналізм у вирішенні проблем, які здавалося б неможливо розв’язати.

Феномен японського суспільства – етнічна однорідність(98% населення – це японці), котра основується не тільки на острівній відокремленості. Це міф, поширений через те, що нібито в Японії „страшний расизм” відсутній, а чистота збережена. Насправді хвилі іміграції були і в Японію, але основу збереження генофонду складає те, що в японців на побутовому рівні розвинуте несприйняття тих, хто нехтує та зневажає їхню культуру. Такі люди в буквальному сенсі не приживаються, тож процес депортації деструктивного чужинця відбувається сам собою, без будь-якого екстремізму. Потреби в радикально-маргінальних угрупуваннях відсутня, власну націю та державу цінує і обороняє кожен японець. Тих людей, що шанують господарів землі, японці надзвичайно гостинно сприймають, їх легко збентежити, в разі як вони не зможуть надати допомогу в разі вашого прохання. Цінуючи власну державу та націю, надзвичайно раціоналістично використовуючи наявні ресурси, з напівдиких солдафонів, чудово описаних в творі „Міст через річку Квай”, переживши нищівну поразку, японці в лічені роки наздогнали розвинуті країни та перетворилися на ультрасучасну націю, що водночас надійно береже власну культуру і традиції та міцно тримається в трійці перших за рівнем розвитку держав.

По-друге, за визначенням справжній націоналіст не може страждати на брак самоповаги. Націоналіст має самоповагу та надійну цінність - Націю, що стає йому опорою та дозволяє здійснювати класифікацію. Людина-космополіт, той, що не знає, де свої, а де чужі, той весь час перебуває в стані дискомфорту, латентної агресивності. Це не являється перекрученням фактів. Взагалі „відкинути тваринне” можливо лише за допомоги смерті. Біологічно, де-факто, зумовлено оцінювання „свій-чужий”. Тому немає нічого дивного в тому, що в Японії надзвичайно ввічливо ставляться до іноземців, а голосна звичка розмовляти в арабів означає не агресивність (в нас виникає ілюзія), а лише відкритість та щирість. Людина, що поважає себе, активно стає на захист своєї нації, не має причин весь час насторожено та агресивно реагувати на чужинців. Агресивність націоналіста – міфічна. Агресія – це напад, націоналіст у себе дома може лише захищатися. Ворожість проявляється лише по відношенню до суб’єктів, що є ворожими нації, національним інтересам та у справах, що вимагають дотримання національних інтересів. Але відповідно це вже не агресія, а захист. Коли об’єктивний інтерес нації полягає в здійсненні певної дії наприклад в галузі економіки, вже не можуть дії чинитись згідно т.з. „загальнолюдських цінностей”, адже - це буде перекручення суто математичних формул.

Загальнолюдські цінності дотримуються націоналістом в умовах буденного життя.  Гуманні та високоморальні цінності стають псевдоцінностями, коли їх намагаються зробити принципом дій державної політики чи економіки. Світ жорсткий, тому м’якість може бути лише на побутовому рівні серед свого народу, серед своїх. Зазвичай, коли відбувається спроба поставити „гуманні методи на службу” - це очевидна інформаційна війна проти даної держави. Влада окремої держави не може керуватися принципом „загальне благо/загальне зло”. Загальне добро буває лише коли в результаті дотримання власних інтересів відбувається конкуренція на ринку надання послуг загального добра. Припустити, що глобальна країна, зможе досягати глобального, загального блага неможливо. Адже конкуренція, за допомоги якої відбувається розвиток та досягнення блага, в умовах „всепланетного царства” зникає.

Зрештою, все компенсується за рахунок того, що безпосередньо громадянин керується гуманними цінностями. Межа вказується самим соціумом. Аби переконати, що дана ситуація не загрожує культурній складовій людині, нагадаю те, що людина дуже сильно залежить від свого світогляду. Зокрема в психології вже доведено, що в успішних країнах рівень середнього тону настрою має позитивну емоційну забарвленість. Це доповнюється тим, що людина, яка є щасливою, доведено є більш продуктивною та креативною. Щастя прямим чином залежить від умов, в яких людина живе. Відповідно зрозуміло, що людина, котра весь час перебуває в стані агресії (як методу оборони – адже немає змоги визначити, хто свій), весь час керується негативними мотиваціями, не може бути щасливою, а відповідно і продуктивною. Тож в глобальному масштабі подібна система буде цілком позитивною для людства, так як саморегуляція здійснюватиметься за рахунок того, що країна, котра керуватиметься виключно негативними ідеалами, буде приречена на зменшення продуктивності свого населення, а відповідно, з часом, слабшатиме, адже прагнення до добра як бачимо природно закладено в людях.

З приводу самоповаги, то гарним прикладом слугує ксенофобія саме в тих країнах, де відсутній належний рівень цінування власної нації. Наприклад, Росія прагнучи утриматися імперією була вимушена проводити пропаганду інтернаціоналізму, в результаті чого постраждала свідомість самих росіян. Таким чином, нині там дуже складно з власною гідністю, через те відповідно на чужинців йде надзвичайно активне негативне реагування.

Чому націоналізм необхідний?

Як я вже вказував вище, насадження індивідуалізму в масах переростає в дуже небезпечні та асоціальні тенденції. Насаджений індивідуалізм стає крайньою формою егоїзму, це знищує відчуття колективності. По суті соціальність зникає, люди переходять в етап такої глибокої антагонічності поміж собою, якої не було навіть в первісні часи. Інша справа, коли позитивна риса індивідуалізму переноситься на ґрунт нації. Індивід отримує не тільки змогу вільно проявляти власні здібності, конкуруючи з іншими, шляхом активної творчої діяльності, а й чітко бачить та знає свою соціальну групу, чим забезпечує собі спокійне існування в зрозумілій системі координат. Відповідно ефективно здійснюється не тільки відбір всередині соціальної групи, а й власне відбір на рівні соціальних груп. Це являється невиразною, проте дуже важливою перевагою національного світоустрою. Космополітичний світ „індивідуалів” рано чи пізно (а в принципі вже зараз) поділяється на 2 групи: експлуататори-контролери та виробнича безвільна маса експлуатованих. В ході подальшої „еволюції” за такою схемою відбувається неминуче знищення можливості виробничих мас протестувати супроти наявного устрою. По суті – знищення цієї групи як людей розумних. В своє виправдання нинішні світові воротили можуть висунути те, що мовляв вони в силу відбору всередині групи являються „найкращі з найкращих”. Справді з огляду на зростаючу дедалі швидше роль науки в забезпеченні людського життя скидається на те, що найкращі, припустимо, розумово люди зможуть забезпечити собі існування ліпше за будь-яку іншу групу людей.

Науковий розвиток вкупі з творчим потенціалом відбірних особистостей справді буде гарантовано швидким. Однак тепер давайте поглянемо на ситуацію з точки зору людської раси в цілому. Без різниці, чи входять до неї чорні, чи це лише білі люди. Отож виходить, що на планеті утворюється надрозумна соціальна група людей, що керує відсталими напівмавпами, котрі виконують грубу фізичну, рутинну, репродуктивну роботу. (Аристотель під громадянами розумів не тих, хто в суспільстві не виконує ручну роботи для інших, а тих, що беруть  участь в управлінні. Відтак ці “напівмавпи”, не тільки за Аристотелем, не є громадяни, а за фактом свого впливу на прийняття рішень.) Ця схема є цілком задовільною за умови стабільного розвитку, за умови, що є гарантія, що обмеженій касті людей інформаційної ери, які займатимуться творчо-розумовою діяльністю, не доведеться потрапити в ситуацію, коли буде підірвана система забезпечення існування світу культури, світу людей. Чого там – уявіть, що чудоцивілізація обраних в майбутньому почне підкорювати зоряний простір і раптово натрапить на неземну цивілізацію. Зрозуміло, до того часу людство буде вже настільки високотехнологічне та культурне, що значно зменшиться необхідність людини бути агресивною. Однак боротьба за ресурси – це не агресивність. Це ресурси, на які претендує кілька сторін. Методика боротьби ролі не грає, головне результат, а тому попри будь-яку культурну розвиненість в питанні поділу досягти компромісу буде неможливим. Як процес не назви, а результат - здобуток боротьби. Людина ніколи не зможе відірватися від ресурсів, від природного. Культура як вже зазначалося – це спосіб життя в природі. Виникає конфліктна ситуація і тоді постає запитання, чи буде група відбірних найкращим варіантом для боротьби? Адже низькочисельне угрупування, що пристосовувалося до світу культури, знівелювавши роль природи, являється надзвичайно вразливим. По суті сама культурність як найважливіший фактор при виборі являє собою дуже небезпечну річ, адже при відриві від природного, прийнятним є будь-який варіант, треба пробувати навмання все. Культура не має єдиного правильного шляху. Лише природна складова людини надає нам змогу шукати і знати, що знайти можливо. Відповідно не буде нічого дивного в тому, якщо в майбутньому, котре розглядається, може виникнути певна тоталітарна суїцидна секта, що за браком сенсу існування чи глузду (здоровий глузд без біологічної складової людини неможливий) вирішить за мету собі поставити знищення людства. Біологічна складова людини на той час припустимо, що вже підконтрольна соціуму, спертися немає на що, відповідно різноманітність прийнятних „точок зору” буде настільки широкою, що суспільство ніяк не зможе уникнути прийнятності будь-яких божевільних поглядів. Будь-який хворобливий шлях буде неможливо відкинути через брак аргументів культури. Якщо розвивати це sci-fi далі, тоді можна взяти припущення, що інопланетяни діятимуть прямо і стимулюватимуть ці антилюдські групи. Відповідно знищення інфраструктури суспільства майбутнього може бути цілком реальним. Складність цієї інфраструктури вже зараз являє собою настільки великий рівень, що при плануванні оборонних заходів в США більше покладаються на інформацію, отриману за допомогою концепції теорії хаосу, аніж безпосередньо з оперативної роботи. Відповідно достатньо грамотно спланований саботаж неминуче спровокує колапс усієї системи. Члени соціуму не матимуть природної складової в тій формі, яка дозволила б автономно здійснювати існування та еволюціонування, а тому полишені світу культури, люди стануть абсолютно безпорадними та беззахисними. Тож за таким варіантом зоряну війну ми програємо. Божевільна аргументація? Однак це формула, в перелік факторів, що можуть знищити систему, інопланетяни були вставлені лише для епатажу. Насправді таким фактором може стати будь-який серйозний, невіданий до того природний колапс, чи й навіть збій в самій системі.

Перейдемо до системи безпеки США, що є вже нині. Активно використовуються не лише напрацювання з теорії хаосу, а ще й аналіз мережевих технологій. За сучасною неоліберальною концепцією в майбутньому людство не утворить мережі; це буде єдиний, незамінний, а тому вразливий осередок цивілізації. Інша справа, коли планета буде розгалуженою мережею різноманітних осередків, що активно співпрацюють одне з одним (уникнення цього буде неможливим, адже тоді один осередок буде відставати) і водночас кожен намагається внести якусь радикальну інновацію, аби отримати перевагу над іншими для здобуття благ. Така розгалужена різноманітна система є на порядок менш вразливою структурою. Звісно, дана система вимагатиме більше часу для мобілізації всього потенціалу, але в кризовій ситуації, процес консолідації людства відбудеться дуже швидко, тому ця проблема частково вирішується. Можливий варіант проблеми - якщо консолідована в єдине угрупування спільнота розумних людей швидше за поділене людство здійснюватиме наукову та розумову роботу. Однак, враховуючи суть інновацій інформаційного суспільства, концентрація людей значно процес не прискорить, а от різноманітність в підходах та різні умови діяльності цілком ймовірно дадуть результат. Для прикладу те, що в одній державі сприймуть за божевільну затію, в іншій - реалізують, а за умов „глобального царства Землі” дана операція буде неможливою з огляду на тотальність уніфікації. Безумовно раціональний розвиток не передбачає багатоманітності „істин”, однак на практиці є неможливим доведення цього та й перевірки правильності конкретної теорії в короткі терміни, тому простір свободи має існувати завжди. Глобалізація свободи не передбачає.

Варто також додати, що сенс світоустрою - це система, що розвивається за рахунок конкуренції саме націй, а не будь-яких спільнот. Тільки кровно-духовна спільнота, що охоплює в собі людей всіх соціальних страт та професійних вмінь може бути елементом системи. Тільки у випадку, якщо індивід відчуває свою спорідненість з народом на основі культури та крові, він може здійснювати ірраціональні вчинки з погляду егоїстичного індивідуалізму. Так, ніяким чином не можна пояснити самопожертву людини, якщо не брати до уваги, що вона робить це як вклад в певну дієву систему, що, в свою чергу, забезпечує розвиток всього людства. Якщо поглянути на шлях, що пропонується лібералізмом - гіпертрофоване відчуження від суспільства, то на ньому не існує сенсу для здійснення подвигів та героїчних вчинків. В цій схемі кожен сам по собі, не має сенсу чинити щось велике, віддано працювати в своїй галузі, адже ти знаєш, що інші вільно можуть проігнорувати цей вчинок. За таких умов єдиним сенсом та стимулом є безпосередня матеріальна винагорода за діяльність, тобто зникає раціональне пояснення виробничої чи не надто високо оплачуваної роботи, адже вигідніше вкрасти, обманути, використати працю іншого. Таким чином західна концепція руйнує саме поняття нації, відбувається поділ людей на непримиренні антагоністичні угрупування. Ця суперечливість та болісна боротьба поширюється на всі сфери суспільного життя, тому людським цінностям, гуманізму не лишається місця навіть в побуті. Всі всім вороги. Нація усуває це протиріччя на основі спільних для людей цінностей та водночас нація не стирає особливості спільнот, тому еволюційний позитивний процес глобальної конкуренції не зупиняється.

Підніматись на глобальний, стратегічний масштаб варто лише для того, аби знати, як діяти на оперативно-тактичному рівні. Треба чітко зрозуміти те, що свідома висококультурна нація є визначально важливою умовою повного забезпечення національної безпеки, що, в свою чергу, являється ґрунтовною основою успішного розвитку економіки, науки, освіти та держави, нації, суспільства в цілому.

Зрозумілою є величезна боєздатність та військова сила Ізраїлю, що він її демонстрував поспіль на протязі вже кількох десятиліть. Першочерговим там ставилося та ставиться питання національної мови, культури, традицій. Тільки за умови відчуття гордості за свою Націю, розуміння наявності під собою надійного ґрунту Батьківщини, можна вимагати і очікувати від громадянина високого рівня віддачі в діяльності та творчості. Зокрема існував випадок в Армії Оборони Ізраїлю, коли солдат був готовий застрелитися через те, що психологічно не витримував життя в новій країні. Він погано знав мову – лише достатньо для мінімального спілкування та таки застрелився б, якби йому не пощастило в тому, що його слова сказані в порожній, як він думав ефір, не почув офіцер, що був на позиції поруч та розумів російську мову. Кілька годин серйозного спілкування врятували життя новоприбулому – в майбутньому він успішно адаптувався та непогано зажив.

Виникає запитання, а що було б якби на місці того солдата був українець? Серед ізраїльтян часто виникає запитання: ”На біса я сиджу в цій країні посеред війни?”, але всі вони лишаються та нікуди не тікають. Їм погано, вони можуть потрапити в кращі умови, але їх тримає щось що неможливо видати в грошовому еквіваленті. Тримає ізраїльтян те, що протягом багатьох століть мали за найвищу цінність – гроші.

Серед української еміграції чимало було обіцянок повернутися, але практично ніхто не повернувся. Зате українська еміграція надсилає гроші. Однак нині вже не Середньовіччя – індульгенцій немає. Гроші? Їх розкрадуть, та й без умілого використання вони просто папірці. „Конгрес українських націоналістів” зараз на футболках пишуть помаранчевими літерами – по мірі американізації решти свідомих українців з еміграції почнуть писати “Kengres Yukrainsykyh Netsionalistiv”. Дієвого націоналізму на замовлення не буває, доки емігранти не повернуться, їхні гранти йтимуть на мерседеси івченків та гігантські квартири зваричів і ніколи на благо Україні.

За умов дезінтеграції нації, коли відбувається процес відчуження людини від її народу, відбувається процес зниження працездатності та рівня щастя в цілому – в силу згаданої вище прямої залежності рівня психологічного комфорту та продуктивності розумової діяльності. Це явище зупиняється лише власними силами.

Життєво-необхідних умов виходу України з кризової ситуації кілька.

1. Повне, поширене на всі сфери суспільного життя, відродження української мови шляхом її популяризації та відновлення, знищеної ворогом в ході інформаційної війни, культурної системи. Сюди входить фактична, а не формальна, культурна націоналізація та її підтримка в сферах освіти, бізнесу, армії та ЗМІ. За умови активної протидії новій ворожій інформаційній війні виконання цих завдань автоматично вирішить проблему невживаності мови частиною населення України. Мова є першочерговим завданням як найбільш важливий та найсильніше ушкоджений ворогом елемент української культури. Для виконання цього завдання потрібно небагато зусиль – в умовах передвоєнних затрат на здобуття зброї та припасів ОУН зуміло перекладати на українську мову військову інформацію в обсягах, яких немає навіть нині в Україні.

2. Завершення очистки культури України від нав’язаних елементів, що сприяють дезінтеграції національної свідомості та її форсоване відродження. На відміну від попереднього пункту мається на увазі відновлення та налагодження діяльності не державного механізму розвитку та сприянню культурі, а саме культури. Це в першу чергу передбачає перегляд нині існуючих компромісних варіантів трактування національної історії та створення об’єктивного, утвореного на тих відомостях, що ними володіє держава, зразка. Дане завдання також має вирішуватися у поєднанні з комплексом заходів, спрямованих на нейтралізацію подальшої ворожої діяльності. З огляду на відсутність з об’єктивних причин, чіткого визначення деяких малочисельних, але існуючих сторінок історії, варто діяти подібно ворогові – приймати та популяризувати ту з можливих точок зору, яка найбільше відповідає національним інтересам України. В даному питанні важливо зрозуміти, що в умовах інформаційної окупації першочерговим є питання не захисту реальної історії України, а знищення ворожої дезінформації. Зокрема значна частина історії давно чітко визначена та відкрита для нації, однак процес розповсюдження цієї інформації не має належного забезпечення.

Форсоване культурне відродження має відбутися шляхом активної підтримки та координації з боку держави процесів розвитку національного кінематографу, літератури, театру та музики.

Попри те, що сучасна влада є васалом різних держав, вона справді вірить в те, що саме економічні питання є головною проблемою сучасної України. Вони щиро вірять, що заміна магазинчику „Український сувенір” на чмошну євробарахолку „модного одягу”, заселення в дитячі садочки барижних контор, зведення  автосервісу в практично єдиному парку відпочинку на район „поліпшить добробут людей”. Вони щиро вірять, що попутно  „піклуванням про добробут” людей, додається ще й культурне „просвітництво” сатанітськими бізнес-сектами етнічних українофобів. Подібні питання неможливо вирішити компромісом. Безперспективно доводити, що гроші в країні є, але вони не туди йдуть, тим людцям, що гроші саме і крадуть.

3. Радикальне відстоювання національних інтересів в міжнародній політиці, включно з конфронтацією (за умови неможливості прийнятного вирішення важливих питань). Це особливо важливо за умов того позанаціонального вектору спрямованості держави в зовнішньополітичних питаннях, що панує нині. Сьогодення показує, що влада не має належного розуміння національних інтересів і є виконавчим придатком неоліберальної концепції або безвільною недобитою агентурою Москви. Проблеми України планується вирішити за допомогою неукраїнців, а неукраїнців-імігрантів та ЄС / СНД, а тиск та провокації з боку цих структур сприймаються за ознаку того, що „не має іншого способу перемогти, аніж здатися”.

Належний захист національних інтересів передбачає певний ступінь ризику, адже вихід з пасивного стану, означає небезпеку того, що Україну можуть почати ігнорувати. Однак такий розвиток подій був можливий раніше, за сучасних умов сторони, що зацікавлені в прихиленні України на свій бік, надто багато втратять, якщо не погодяться виконати, хоча б частину поставлених вимог. Звісно подібне відродження можливе лише за наявності професійних кадрів, котрі сучасною владою не готуються або ж посідають в ній  третьорядні місця. Тому перехід до позицій відстоювання національних інтересів, перш за все передбачає створення належної системи інформаційного забезпечення громадян та освіти. За умови виконання цих завдань буде сформований надійний фундамент для діяльності влади всередині держави. Адже без цих пунктів початок активної діяльності в зовнішній політиці скінчиться провалом через відсутність належного рівня підтримки всередині держави.

Українська Нація має давню славну історію, розвинуту унікальну культуру, що зумовило її виживання навіть за умов жорстокої ворожої окупації протягом багатьох століть. Навіть перебуваючи у ворожому полоні українці робили безцінні внески у розвиток світової науки та культури. Підраховано, що відношення кількості наукових відкриттів та унікальних знань, що їх українці внесли в СРСР, було значно вищим за відношення розмірів України та кількості українців відносно інших народів. Навіть незважаючи на те, що після розпаду Союзу відбувся занепад багатьох галузей українського господарства та науки, наша Нація все-одно спромоглася дивувати світ унікальними розробками та технологіями. Працьовитість та розум українців широко цінується у світі. Навіть занедбана антинаціональною політикою влади нація творить чудеса в передовій галузі інформаційних технологій: Україна посідає 4-те в світі місце по кількості сертифікованих програмістів, володіє одним з найвищих індексів освіченості - 98%, щорічно випускає 50 тис. ІТ-спеціалістів і це в умовах, коли рівень інформатизації порівняно із західними країнами – 2-2,5%, при тому що 80% інформаційних ресурсів світу належить Заходу! Воістину з Божою поміччю українці не тільки вистояли 300-літню нищівну безжалісну війну, чим довели власну здатність боротися до останнього, але переконливо довели, що за цією спроможністю вперто воювати, стояло не лише бажання відстояти свою землю та культуру, а ще й необхідність більш раціонального використання інтелектуального потенціалу української нації для здійснення більшого внеску в науку й культуру всього людства.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментарі.
Будь ласка, реєструйтеся.

Powered by AkoComment 2.0!