Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно, репнуло б від сорому й хули.

Тремтіть, убивці, думайте, лакузи,
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? - На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил.

Уже народ - одна суцільна рана.
Уже від крові хижіє земля.
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.

Василь Симоненко

Виховуючи в молодому поколінні пам'ять серця, почуття повинності перед тими, хто волів загинути стоячи, ніж жити на колінах, ми мусимо плекати, берегти і передавати новим поколінням духовну енергію любови до святинь нашої Вітчизни. Кожна молода людина повинна зрозуміти і до глибини душі відчути, що таке справжнє людське життя, і що таке гидотне рабське животіння. Життя має лише дві форми: гниття і горіння. Ми обираємо другу.

Ми переконані, що ненависть є зворотнім боком нашої любови. Ми не віримо, що можна по-справжньому любити рідну матір і не ненавидіти тих, хто над нею знущається. Вслід за Лесею Українкою ми повторюємо, що "тільки той ненависти не знає, хто цілий вік нікого не любив". Чим сильніше ми любимо Україну, тим сильніше ми ненавидимо її ворогів. Незримі скрижалі "Кобзаря" "Заповітом" Шевченка вказують нам шлях через імлу. Ми гордимося героїчним минулим нашої Вітчизни і соромимося її ганебного сучасного. З могил Героїв беремо силу і наснагу. Нам гидко відчувати, що на "мільйон свинопасів" - один козак. Згадуючи про триста юнаків, які полягли за волю України під Крутами, ми не говоримо: "Сиділи б собі вдома - зберегли б життя для майбутнього". У нас від цих спогадів сильніше б'ється серце і стискаються кулаки, і ми перепитуємо себе: "Чи маємо ми право чесно глянути цим Героям у вічі?!" Ми відчуваємо їхню звитяжну пульсуючу кров у своїх жилах.

Нехай ця кров пробудить у тобі святу любов і таку ж святу ненависть. Нехай у твоїй душі зродиться і живе вічна палка ненависть до ворога. Ми не можемо пробачити страшних злочинів окупантам і їх лакузам-прислужникам. Дух Міхновського, Коновальця, Шухевича, Бандери і Стуса кличе нас боротися до кінця без пощади. "Ненависть - це духовна енергія любови до святинь нашої України, це живлюче повітря, на якому тримаються крила мужности".

Попіл дідів і прадідів, знищених, закатованих, спалених у Батурині, під Крутами і Базаром, на Соловках, у катівнях НКВД і у таборах ГУЛАГу - хай вічно стукає у наші груди - скільки б часу не пройшло.

Хто не любить молота, той мусить бути ковадлом. "Ні сліз, ні ридань, ні прокльонів..." Ми не намагаємося виблагати, вимолити чи вишахрувати якусь Україну у ворога, бо певні, що "Москва сльозам не вірить", та і "прокляті ті пісні, що викликають сльози в переможця! То сльози нільських ящурів" (Л.Українка).

Лише через розбудову власної сили досягнемо мети, бо "нових сотень, баталіонів" потребує Україна. У цьому жорстокому світі поважають вільних, а рахуються з сильними. "Зважають не на тих, кого поневолюють, а на тих, хто одбивається". Нам набридла порожня балаканина і облудлива демагогія. Природа не терпить лінивих і не прощає помилок. Або-або!

"України, якої хочемо, ще немає, але ми можемо створити її в нашій душі" (Д.Донцов). За цю Велику Україну, яка вже освячена у боротьбі кров'ю найкращих її синів і "опалена вогнем фанатичного прив'язання", з радістю йдемо до бою, йдемо на муки чи на смерть, до перемоги і до слави чи в забуття.

Ми вже є, і ніщо в світі не зможе нас зупинити. І ми будемо, і ніхто не в змозі нас заперечити. "Ми незнані, але нас пізнають, нас убивають, але ми не вмираємо. Нас мають за мертвих, але ось ми живемо".

Люди поділяються на дві частини - на тих, хто живе та бореться, і тих, хто за цим спостерігає. Останніх більше, і ми не можемо, та й не хочемо до них належати. Нас мало, але є наше нестримне "ХОЧУ!" Ми хочемо такої України, яка була би маяком-дороговказом, яка б сяяла сама і освічувала дорогу іншим у непроглядній темряві, Україну "як небо ввишки, як земля вширшки", а не України сірої і слабкої, яка буде "п'ятим колесом" до чийогось воза чи "тєлєгі". Тому ми ставимо національне над особистим, майбутнє над сучасним, вічне над тимчасовим. "Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожний, у кого іще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемося" (М.Міхновський).

Україна кличе до боротьби!

Ми, як народ, живемо і жити будемо вічно тому, що мільйони пішли на смерть в ім'я чести, гідности і волі Нації. Своєю смертю вони дали життя нам. Ми пам'ятаємо це. Ми віримо в свою святу Мету, в свою велику Правду. Ми певні і свідомі свого високого призначення.

Ми встаємо! Ми вже йдемо!

Ми - націоналісти!

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментарі.
Будь ласка, реєструйтеся.

Powered by AkoComment 2.0!