"Давайте не будемо більше волати до справедливості,
доки в нас ще є руки і воля їх застосувати".
Ф.Герберт

...Інколи, змушено мандруючи прогазованими кварталами серед сірої нецікавості, яку хтось випадково окреслив терміном "sapiens" мимоволі повертаєшся до своєї підсвідомості:

Ти народився не в ту епоху.

Ночами шкарлупа проривається. Згадується те: що має бути: імперська велич, космічна незбагненність священних походів; виблиск смерті, звертання до якої: "Іду на ви!".

Життя в існуючому сенсі є найдурніша річ. Нічого дешевшого, аніж вона - таких, як ти, плазує майже шість мільярдів, але як кожен за неї хапається! Вижити - це здоровий інстинкт. Та наскільки його спаплюжили ці бездарі! Вижити, але де мета? Заради існування в багнюці, яку ці хробаки називають життям? Бути ще одним перетравлювачем багна?

Сенс втрачено. Натомість постала штучна конструкція тих, кого Ніцше називав "останніми людьми". Платонове пророцтво здійснилося: місце пана зайняв простак, і Держава вмерла. Світ забув, що мораль раба і на троні лишається рабською. Проголосивши культ "простої людини", обтяженої всіма фройдівськими комплексами, в ранг благочинності була возведена сірість та слабкість. Сірістю почали пишатися. Право на слабкість стало догмою. Мораль Мазоха оголосили панівною, єдина функція якої - слугувати виправданням владарювання отари над ліпшими.

Якось дивно забувся старий християнський принцип: другу щоку підставляє тільки той, хто допустив, щоб ударили по першій. Поразки є наслідком не зовнішньої сили, а внутрішньої слабкості, і Україна тому є безглуздим прикладом. Найстрашніше, що до цього стану скривдженості звикаєш. Колись, напевно, такі риси як воля, боротьба, честь і існували, але потім вони атрофувалися за непотрібністю. Бути Людиною стало тяжким ярмом одинаків. Бажання здобути змінилося на очікування своєї чергової роздачі. З творця було сформовано новий тип - споживача.

Історію таки зведено до еклектики попиту-пропозиції. Все отримало свій цінник, і нарешті людство побачило мету - продатися якнайдорожче. До гри щодо власного продажу залучено вже все суспільство. Воно перетворилося на величезний зоопарк, і вже настав час обирати клітки відповідно до власних розмірів та кількості зубів у роті. І ще: леву м'яса в першу чергу, а для інших - як стане. Лев (якщо слухняний) може пишатися своєю цінністю і важливістю в зоопарку (суспільстві, світі - залежно від розмірів), доки дають м'ясо. Хоча можуть й не дати - тоді сконає. Нічого - на волі спіймають іншого, головне - послух та відповідність Системі Зоопарку.

Бог народив усіх вільними? Ну так зоопарк зробить всіх рівними - все одно сконають у клітинах.

...Погризена клітка. Але сліди від зубів вже ледь-ледь видно. Написано - вовк. Колись ним був. Тепер... Брудна потвора на чотирьох лапах. Труситься. Домашня-а-а. За шмат глевкого хліба можна і почесати. Цуцик. Він удає, що в нього щаслива доля - вижив у зоопарку. І він ще й досі хоче жити.

...Десь із глибин невідомо якого сну постає залізна ієрархія вовчої зграї, що почала священне дійство Полювання. Досі неосягнений містичний процес Творіння Смерті. Кожен зайняв своє місце у Порядку, все зайве вмерло, емоції щезли, - лише існування Мети. Із сукупності одинаків постав Єдиний Організм. ВОНО знайшло супротивника. ВОНО пішло у наступ... Переможний рик останнього стрибка - відповідь на конвульсії ворога. Перша кров має напоїти землю, і церемоніал буде здійснений, - боги отримали жертву...

Вовчик, висунувши язика та осатаніло махаючи хвостиком, хоче ще хліба. Незабаром почне ставати на задні лапи.

Медитація продовжується.

Лише деякі намагалися вирватися із Зоопарку. Але погляд із своєї клітки на світ, відкриває лише наявність безлічі інших. Звільнення одного з вольєру просто автоматично призводило до навернення у наступний. Втеча для одних завершилася Нюрнберзьким процесом. Інші так і лишилися одинаками. Світ їх все одно не зрозумів. Епілогом "по той бік добра та зла" Ніцше постало його божевілля. Чи, пак, божевілля світу як епілог для здорової людини? Зрештою, реалізація втечі - не розв'язання проблеми, а тільки відтягнення власного вироку. Добре, хоч втеча одних змушує думати решту. Для когось думки так і лишаються думками, для інших...

Спроба власної ізоляції від світу ще не означає ізоляції світу від себе. Чин одинаків - завжди трагедія, їх внутрішня перемога - ззовні завжди поразка. Так постають символи, які потім піднімають до бою наступників. Легко йти на вогонь смолоскипа освітленим шляхом, значно важче відшукати полум'я в собі, що мусить повести інших.

Юкіо Місіма заподіяв собі харакірі, аби дехто згадав про своє самурайське походження. Проте, одинак є лише прикладом для одинаків. Світу байдуже те, що хоч якось оминає його власний шлунок. Хробак не знає про існування птахів, бо не знає, що десь є небо. Лише деякі намагалися вирватись із Зоопарку. Але ніхто не потурбувався про нетравлення шлунку суспільства.

Катакомби корисні, коли у них починають не ховатися, а вести бойові дії.

Інколи вночі вовчика катували жахливі своєю незрозумілістю марева. Він мчав степом; він був звільнений від забобонів і страхів. Поруч неслися побратими; над степом сходило сонце.

Щоранку, прокидаючись у холодному поті, вовчик думав про дивні сни. Аж ось приносять їжу, і хвостик мимоволі починає битися об землю. Через хвилину цуцик вже радісно підстрибує... Десь у глибині нутра судомним виттям заходився гнаний інстинкт вовка.

Зоопарк нарешті сягнув свого абсолюту. Апологетика Системи устами Фр. Фукуями визначила свій край - "з перемогою лібералізму в усьому світі Історія підійшла до свого кінця". Коли транснаціональні корпорації переступили кордони, існування націй несподівано виявилося нібито непотрібним. Політика державного космополітизму якось непомітно постала прогресуючим "економічно доцільним" явищем світового ринку, - етнічні, мовні, ментальні розбіжності споживачів ускладнюють вільний обіг товарів. Санкції Франції на захист своєї мови є лише реакцією на загальну тенденцію. Все одно всі мусять вивчити щось подібне до есперанто. А втім, світова асиміляція триває: сенс Нації поступово зводиться до рівня кількості населення. Сподівання на втечу вмерли разом із наслідками другого референдуму в Данії: мондіалізм, здається таки, закріпився в Європі. Радісна толока створення халабуди Європи, уніфікованої під міні-One World, об'єднаної меркантильними інтересами купки транснаціональних олігархів, дає привід поплакатися з перспектив власної долі. Проте...

Месія має звичку з'являтися тоді, коли на нього вже ніхто й не чекає. І навряд чи прийшов час домовини для Історії. Просто, одинокі пілігрими занадто довго не там мандрували. Це Європа встигла вмерти, щоб її шукати десь, як не в собі.

Україна частенько ставала євразійським смітником, тому буде дивно, якщо вона не стане й санітаром. Найсмішніше - хтось і досі приміряє викинуте до нашого смітника Заходом чи Сходом лахміття й не бачить поруч запаленого сірника. Завдяки песимізму одинаків, життя, хоч і в банально-примітивному його вигляді, але доводить маси до самоусвідомлення, і вже сенс існування постає у пізнавальній формі. Цікаво, чи пробудяться нарешті природні інстинкти експериментами у вигляді жебрацтва і прискореної духово-культурної деградації, мета якої - перегін до іншої клітки Зоопарку з наступною перспективою м'ясокомбінату?

Довгі теоретизування про те, чи зберіг український народ потенцію власного самозбереження (коли це вже нікому не є потрібним, окрім генетичної підсвідомості Нації, яка лише і пам'ятає, хто неодноразово підкорював цей світ) вже перейшли у практичну площину. Воля до виживання у здорового індивіда виникає тоді, коли його змушують вмерти. Інстинкт активного самозахисту пробуджується, коли втекти вже неможливо. Українська Нація знову народиться, коли навколішки перестане скиглити: "За що?" і почне захищатися. Нація стане Великою, коли почне бити у відповідь.

Чеченці усвідомили себе Великою Нацією разом зі знищенням першого російського танку.

Умови виживання проводять власну селекцію - перемагає той, хто найбільш воліє цього. Зруйнований Рим став Імперією, бо піднявся з мертвих, прагнучи помсти Картагену. І тому боротьба є ідеальним станом буття. Щодо хлопофільських застережень про можливість поразки своєї нації можна лише зауважити: не набувайте тваринних ознак і не програєте! Боротьба робить людей більш відвертими, бо брехати вже безглуздо, і передусім - самому собі. Перший ворог - ти сам. Починати з себе - найважче.

А втім: "свою війну ви маєте вести і за свої думки! І якщо ваша думка підкорюється, то щирість ваша має і через те ще святкувати перемогу! Ви повинні любити мир, як засіб до нової війни. І нетривалий мир більше освячує всяку справу..." (Ф.Ніцше). Боротьба приводить суть речей до того стану, як їх полишив Господь.

Чим більше вовчик думав, тим більше він боявся заснути. Біг від сну, забивався в кут, намагався скавучати - та марно - видіння зграї переслідувало його. Повний місяць доводив до агонії легені...

Він зненавидів свою клітку...

Почуття власної відмінності змушує шукати подібних. Пошуки приводять у різні місця, але до одного висновку. Коли метою людського життя є нахапати, щоб було більше, аніж у когось іншого, на згадку приходить Сартр: "А чи вартий світ того, щоб жити?" Коли це середовище позбавлене того, що дійсно знаменує Мету, то його доля - завжди бути другим. Але бути другорядним у другорядному світі - це вже занадто! Існування держави, в якій немає сенсу, власне, і є безсенсовим.

Наслідком в умовах України є збільшення сірих строїв на вулиці та помітне зменшення "сірої речовини" у головах. Це - закономірність, як і Мікі Маус - символ твого недалекого майбутнього. Навіщо потрібна ця держава, коли є ми?

Настав час наповнити речі притаманним їм змістом.

Наша перемога залежить від багатьох факторів. Їх повне усвідомлення є справою часу кожного. А насамперед:

Уявлення Мети.

Мрія "от буде самостійна Україна, тоді й запануємо..." вмерла від її реалізації, бо мало хто розумів і розуміє, що то є панувати.

Повернення Культу пращурів.

Не шароварно-вареничні вибрики, а Д у х, що лишав на стінах Царгороду свої щити.

Головне ж - Воля й Чин. Очікування завжди є пасивним станом. Очікування належного є збоченням. Пасивне - завжди приречене, бо поруч може виявитися той, хто цього стану не знає.

Коли довелося жити у світі конкуренції, маєш бути конкурентноздатним.

Наостаннє можна лише згадати слова д-ра Дмитра Донцова, які, власне, і є дороговказом:

"Ця раса, для якої світ є гра пригод, безнастанний підбій. Для якої найвищою цінністю є чин, а світ - спортовою ареною".

А що вовчик? Інстинкт спрацював - він загриз роздавальника їжі, і Вовка було вбито... Ось тільки інколи десь було чути переможний клич зграї...

Медитації скінчилися.

Кажуть, Ісус приніс у цей світ меч.

З цього і почнемо.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментарі.
Будь ласка, реєструйтеся.

Powered by AkoComment 2.0!