З наростанням кризи в сприйнятті світом неоліберального варіанту глобалізації, в реакційних угрупуваннях всередині України відбулася поява альтернативного варіанту розвитку.

Перше десятиліття ХХІ століття ще не добігло свого кінця, але вже зараз людство потрапило у вир нових процесів та небезпек. Прискорення розвитку науки та техніки, розгортання інформаційного суспільства та поглиблення глобалізації вирішило багато проблем людства, але водночас зумовило появу низки нових. Зокрема, співпавши у часі з закінченням  налагодження нормальної співпраці між європейськими державами СНД, ці процеси зірвали нормалізацію і призвели до загострення ситуації в регіоні. Національна безпека може бути забезпечена лише в рамках міжнародної безпеки, а тому дестабілізація регіональних відносин прямим чином зачепила безпеку України [5] . 

В умовах наростання в багатьох впливових країнах протидії неоліберальному варіанту глобалізації [1], окремі держави, що тривалий час були «підвішені» у стані невизначеності зовнішньополітичних інтеграційних пріоритетів, стали територією конфлікту інтересів вже не просто окремих держав, а великих геополітичних сил Заходу та Сходу.

Україна належить до цих держав. Відповідно сусіди нашої держави почали здійснювати політику, відверто спрямовану на конфронтацію, порушення співпраці, досягнутої в співіснуванні двох держав. Опинившись на вістрі протиборства між геополітичними силами, українська держава відчула на собі застосування великої кількості засобів тиску. Втручання у внутрішні справи України інших держав змусило владу першочергово зайнятися вирішенням зовнішньополітичних проблем. Це в свою чергу зумовило створення сприятливих умов для діяльності внутрішньодержавних реакційних антиукраїнських сил, що зберігали свої позиції з часів розпаду СРСР. Їхня діяльність, спрямована супроти досягнення цілей та утвердження цінностей, визначених державою та нацією, являється основною загрозою внутрішній безпеці держави.

Державність України була здобута в результаті кількасотлітньої тривалої кривавої боротьби. Однак справедливо буде визнати, що остаточну незалежність нація здобула більшою мірою внаслідок саморуйнування Радянського союзу як системи, що вичерпала себе. З цього певними колами виводиться теза про «незрілість», «неготовність», «несамостійність» української нації. Ці припущення є хибними, адже корінний державотворчий етнос — український — продовжував залишатися в абсолютній більшості в Україні, українська мова — рідною для більшості українців [2]. Насправді факт полегшеного розпадом СРСР здобуття незалежності остаточно свідчить про занедбаність, неефективність та штучність колишньої імперії. Відповідно закономірним являється те, що навіть за умов повної неготовності нової української влади прийняти на себе керування державою, Україна витримала перехідний період, а нація успішно пройшла перевірку на самостійність. Однак, цитуючи Рейгана, «імперія Зла» утворилася на основі Російської імперії. Ігнорування Росією уроку історії, поновлення спроб перетворення своїх держав-сусідів на васальні несамостійні держави стало причиною тривалого, складного та проблемного процесу політичної організації суспільства, створення системи органів та закладів політичної влади, правових норм та економічних зв’язків України, що тривав по здобутті незалежності [5].  

Однак кризова напруженість в регіоні з’явилася лише тоді, коли конфлікт інтересів держав переріс в конфлікт інтересів великих геополітичних сил.

Наведення порядку в українській державі на перших етапах її існування  досягло позитивних результатів. Однак фатально недостатнє приділення уваги питанню національно-культурного відродження призвело до значного ускладнення вирішення цієї проблеми надалі. Розгортання інформаційного суспільства, соціально-культурні зміни не відбуваються автоматично, в той час як технології являються доступними для використання. Відповідно, на час, коли влада під тиском громадських сил, що відстоювали інтереси України, спробувала розпочати культурне відродження, то зіштовхнулася з потребою протидії новим, якісно іншим методикам боротьби, що було пов’язано з поглибленням конфлікту.

Недбальство в питаннях українізації, практична відсутність державного стимулювання до національного відродження призвели до того, що в окремих регіонах України не відбулося повноцінного становлення української державності, не було забезпечено розгром реакційних, антиукраїнських політичних сил, що відверто діяли супроти національних інтересів. Ці сили відверто зорієнтовані на Росію, однак лише російської допомоги їм не вистачало для реваншу в державі.  Навіть захопивши частково владу в Україні, ці сили реально не могли взяти під контроль державу і тому під тиском суспільства та політичних сил Заходу були вимушені діяти хоча б частково в рамках національних інтересів. Великою проблемою було те, що в умовах становлення державності подібні конфлікти вибили з колії конструктивні сили. Як державницьким, так і реакційним силам доводилося в ході протистояння задля залучення на свій бік більшої кількості союзників сприяти посиленню позицій безідейних пристосуванців.

         Представників потужного анклаву, що утворився на території Україні, хоча і було витіснено від влади, однак вони зробили виклик українській державі [5], перетворивши територію свого розташування в реальну «державу в державі», де діяли свої закони, панував свій світогляд та домінували свої інтереси, що суперечили та загрожували інтересам державним та національним. Якби анклав перебував у ізоляції, то навіть за умови збереження ним власного впливу зруйнувати його було б цілком реально, адже він не міг запропонувати людям того, що пропонує повноцінна держава. Недоліком анклаву була зверненість у минуле, реакційність, він не мав можливості запропонувати населенню України шляху в майбутнє. Однак існування цих сил підтримувалося Росією і тому через пряму наближеність цих регіонів до неї склалася ситуація, коли незавершеність процесів становлення української влади на цих територіях призвела до відносної консервації суспільства. По суті, українців на цих територіях прирекли до статусу «громадянина неіснуючої держави», а тому вони, не побачивши керування країною з боку бюрократичної аморфної регіональної влади, були вразливі до пропаганди Росії, що пропонувала їм, оперуючи міфами минулого, повернення до стабільності.

         Таким чином, огляд ситуації в Україні дозволяє виокремити такі найбільші внутрішні проблеми української держави:

1.     Наявність на Сході та Півдні України реакційних угрупувань, що реально контролюють владу в кількох регіонах та мають в них більший вплив на українців, аніж українська державна влада.

2.     Відсутність відродження української культури в межах України.

3.     Високий рівень корупції у владі та суспільстві в цілому.[1]

Реально висока корумпованість паралізувала діяльність влади, чим викликала появу цілої хвилі слабовольних пристосуванців-бюрократів. Це зумовило невиконання завдання по українізації, централізації та повноцінній розбудові української державності. Відповідно незакінчення роботи по встановленню української влади на території всієї держави і спровокувало реакційні угрупування перейти в наступ і не тільки закріпитись на своїх початкових позиціях, а й чинити спроби захопити владу в усій суверенній державі.

Колишня недалекоглядність української влади призвела до того, що тепер замість однієї проблеми – швидкої розбудови державності, Україна має кілька значних проблем, що не можна вирішити інакше, аніж системно та сплановано.

Вирішення цих проблем практично неможливе за сучасних умов та можливостей української влади при застосуванні старих методів та дії в звичних сферах. Перш за все треба відмітити, що вирішення внутрішніх державних проблем в сучасних умовах напряму пов’язано з протидією агресії з боку антиукраїнських сил чи її випередженням з боку української влади.

А тому необхідно проаналізувати дії ворога, виявити цілі та методи, які він обирає і знайти правильний метод протидії.

„Будет ли там [Крим, Херсон, Миколаїв, Одеса] развеваться украинский флаг или российский триколор, меня, откровенно говоря, не очень интересует. Важно, чтобы по факту это были российские земли, которые учитывали наши интересы, и чтобы там присутствовал российский капитал, российские люди, российские интересы. Для этого, мне кажется, дипломатические каналы уже исчерпаны. …получить де-юре эти территории невозможно. Остается один-единственный путь — это экономическая экспансия, это фактическая скупка этих земель, этой недвижимости, скупка этих заводов, скупка инфраструктуры и так далее, и так далее..” (А. Кох, телепередача „Свобода слова”, 2003 рік.)

„Нам надо, черт побери, поддержать на Украине тех людей, которые стоят за воссоединение с великороссами. … денег, которые тот же Лужков потратил на громожденье памятников флоту … хватило бы на финансирование "Движения в поддержку Переяславской рады" на Восточной Украине, на снабжение ее своими газетами, своими телерадиоканалами на территории Рос. федерации и братского нам Приднестровья!” (О.Кучеренко „Великие противостояния: Америка против России” - книжкою заповнені всі ринки та більшість комерційних магазинів літератури України.) 

„Украинская проблема — главная и самая серьезная проблема, которая стоит перед Москвой… Украина как самостоятельное государство с какими-то территориальными амбициями представляет собой огромную опасность для всей Евразии, и без решения украинской проблемы вообще говорить о континентальной геополитике бессмысленно. …стратегически Украина должна быть строго проекцией Москвы…” (О. Дугін „Основы геополитики” – робота, що в обов’язковому порядку вивчається в багатьох державних, в т. ч. військових вузах РФ.)

За даними перепису 2001 року росіян в Україні проживало 8 млн. 334 тис. чоловік, що становило близько 17% від загальної чисельності населення [2]. Це самий переконаний реакційний пласт населення, окрім якого існує ще кілька мільйонів українців, що були навернуті в антидержавні, антинаціональні та антиукраїнські політичні орієнтації. Методики навернення, відчуження від України полягали в об’єднанні інформаційного простору Росії та України, а потім витісненні російським продуктом українського. На створення «спільного емоційного простору» було залучено величезні ресурси. Про розмах інформаційної агресії свідчить хоча б лише той факт, що кілька років тому навіть у Львові складалася ситуація, коли український радіоефір був повністю заповнений російською низькоякісною поп-музикою, в той час як українські гурти на відміну від російських перебували на маргінесі через відсутність підтримки. Однак поп-музика виконувала третьорядну роль в культурній експансії на території України. Вражаюче руйнівних результатів вдалося досягти за допомогою просування російської кінопродукції та «блатної» музики.

В «Брат-2», «72 метра», «Кордон: тайговий роман», «Няня» та навіть в останній масштабній російській стрічці «9-а рота» наявне приниження чи  створення негативного образу України та українців. При чому негативний типаж, що нав’язується, зберігся ще з часів СРСР. Окрім цього, в десятках низькоякісних серіалів, поставлених на конвеєрне виробництво, якими завалений український телеефір, формується принципово інша за своєю суттю та змістом система цінностей та життєвих пріоритетів.

З наростанням кризи в сприйнятті світом неоліберального варіанту глобалізації, в реакційних угрупуваннях всередині України відбулася поява альтернативного варіанту розвитку. Росія отримала змогу позиціонувати себе не просто згідно старій пропаганді «братерства» та «давньої дружби народів», але вже і як кращий, ближчий за сприйняттям шлях розвитку в майбутньому.

Ця зміна була пов’язана з найбільш продуманим та фундаментальним проектом підриву національної безпеки України – тотальною деформацією світогляду нації так званими «поняттями». Цей проект полягає в підміні закону «поняттями», але виходить значно далі за межі звичайної культурної деградації. «Блатна» музика, «Бумер», «Бригада», «Менти» і т.д. є більше, аніж елементи формування спільного «емоційного простору». Подібного роду продукція несе в собі суттєву корекцію людського світогляду, що в сучасних умовах ув’язалася в глобальні світові суспільні процеси.

При проекції на суспільство «поняття»(кримінальні а не категоріальні) абсолютно змінюють самі підстави системи його розвитку. Наявність закону передбачає делегацію громадянином певних обов’язків по забезпеченні власної безпеки державі, а в обмін на цю більш ефективну систему захисту він погоджується на певні обмеження в досягненні власних інтересів на користь всієї держави та інших громадян. Таким чином забезпечується кооперація. «Поняття» практично руйнують дотримання законів, вводячи замість них неформальні правила, що передбачають часткове відчуження від суспільства та держави заради негайного досягнення власних інтересів. Однак інфільтрація суспільства кримінальними «цінностями» та пріоритетами на противагу дотриманню законів у сучасності є проекцією боротьби глобалізації та контрглобалізації.

Засадний принцип неоліберального, західного зразку глобалізації полягає в мисленні світу як дуже складної, але детерміністичної системи, що допускає прогнозування та людський контроль [4]. Відповідно, глобалізацією передбачається стрімке поглиблення автономності світу культури, світу людини відносно природного. Контрглобалісти навпаки базуються на мисленні світу як неможливого для контролю людиною, адже тоді вона просто зруйнує його. Перенісши цю схему на Україну, ми отримаємо точну її копію в боротьбі закону, що передбачає поглиблення кооперації між індивідами на принципах детермінізму суспільних процесів та «понять», що своєрідно, але зберігають автономність людини відносно соціуму, передбачаючи регулювання на основі особистих можливостей людини в складі певних неформальних кланів, груп чи об’єднань, а не загальних, спільно вироблених суспільством цінностей. Підстав вважати хибною подібну спільність глобальних тенденцій та відносно локальних українських не виникає, адже Україна, як вже зазначалося, опинилася на межі конфлікту великих геополітичних сил. 

Боротьба, що розгортається на теренах України, парадоксальна. Підрив ролі закону в суспільстві – це діяльність, що не тільки відверто суперечить національним інтересам України [6], а й реально загрожує прогресивному розвитку суспільства як такому, адже дестабілізує співпрацю в межах держави. Водночас складається ситуація, коли паспорти втрачають тризуби, громадяни – національності, Україна – українців, українці – націю, а за таких обставин абсолютно резонно виникає небажання громадян держави коритися правилам, нею ж встановленим. А тому, сучасна Україна задля свого виживання потребує громадянина, що водночас усвідомлює і цінність держави, і необхідність активної оборони власних прав самотужки.

Саме така системна діяльність дозволить водночас і завершити становлення повноцінної української держави, і захистити цей процес від саботажної діяльності антиукраїнських сил. Адже, як вказувалося вище держава не вміє та не може протидіяти новим загрозам нацбезпеки України. Лише громадяни, що здатні вийти за рамки правил та ідеологічних норм держави, здатні вийти з-під удару на неї. Відповідно вони здатні не тільки відбити удар, але й вразити агресора.

Тільки виховуючи такий тип громадянина вдасться відновити українську культуру, оминувши небезпечні процеси поділу держави. Водночас вдасться ліквідувати загрозу ідеологічної агресії з боку реакційних сил. Окремо також варто додати, що тільки в такий спосіб можна також втримати єдність української держави, спираючись лише на власні сили. Адже зараз сучасні глобальні процеси призвели до ситуативного роз’єднання, що завчасно вважали зниклою загрозою ще наприкінці ХХ століття [3]. Реально ж роз’єднаність відсутня і фігурує лише як наслідок вказаної вище невідповідності української влади інтересам України.

Отож, вирішення основних внутрішніх проблем української держави на сучасному етапові її розбудови полягає в адекватній стратегії розвитку, що має включити в себе не тільки традиційні методи, але й методи, що дозволять забезпечити національну безпеку в умовах подальшого розгортання геополітичного протистояння в світі та в Україні.

Список літератури:

1.     «Стратегічна панорама» № 4, 2004. Пирожков С. І. “Соціальний прогрес і проблеми безпеки”.

2.     «Стратегічна панорама» № 4, 2004. Крисаченко В. С. “Етнічна структура українського суспільства”.

3.     Конференція НІСД «Стратегія національної безпеки України в контексті досвіду світової спільноти. 2001 рік». Валевський О. “Внутрішньополітичні пріоритети національної безпеки”.

4.     «Людина і культура в умовах глобалізації», “Глобализация. Технонаука. «Зловещее изменение мира»” – К., Парапан, 2003 рік - стр. 232-246.

5.     Война и мир в терминах и определениях. Под общей ред. Д.О. Рогозина. - М., 2004. - http://www.voina-i-mir.ru/

6.     Закон України від 19 червня 2003 року N 964-IV про основи національної безпеки України.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментарі.
Будь ласка, реєструйтеся.

Powered by AkoComment 2.0!