Духовий світ дозріває так само, як органічно-матеріяльний. Подібно як зерна, кинені в землю, прозябають і немов свідомо намагаються діпняти свойого цілевого назначення, так і поява духового життя просякнена духом доцільности, що заплід­нює кожен духовий почин прямуванням до форми, яку він, якби міг поставитися до неї об'єктивно, наз­вав би єдиною своєю доцільною метою.

Царина людської мрії не дасться ближче озна­чити. Якби мрії, що їх снило людство в усіх формах, сталися матеріяльними фактами, ми побачили б найчудачніші зразки творчости, від ідеально пра­вильних конструктивних концепцій, до хворобли­вих фантастичних починів, в яких деколи важко вже добачитися й сліду душевного здоров'я. Вну­трішній світ бажань, думок, плянів, ідей — надзви­чайно багатий; з того тільки незначна частина зна­ходить догідні зовнішні умови, щоб здійснитися. На випадок абсолютної творчости людського духа, т. зн. коли б усе подумаме ставалось одночасно зов­нішньо-тілесним, дійсність була б лябіринтом су­перечностей, непроглядних протиріч, невиданих злочинів, блискавковим народжуванням і таким же пропаданням цілих світів. Казковість явищ була б чимсь нормальним при невичерпаній здібності поми­слів. Отже духове життя не є чимсь логічно впоряд­кованим, навпаки, воно дуже хаотичне. Людина не пізнавала б учорашніх своїх творів, ще менше розу­міла б твори свого оточення і ніколи мабуть не зу­міла б упорядкувати систематично свого знання згідно з декілька основними засадами ладу. Логіч­но-статичне поняття "космос" було б заступлене ін­туїтивно-динамічним почуттям творчої ненастанно-сти. Внутрішній духовий світ, вивернений наверх у пластичних вимірах, дав би найбільш дивовижну мішанину мотивів, типів і форм, з яких не можливо було б ніяк витворити єдности. Бо яка ж єдність між твердженням і запереченням того самого в двох мо­ментах, що слідують безпосередньо по собі? Хіба та, що обидва вони мають спільне джерело, що однак бу­ло б без значення в світі об'єктивації тому, що су­б'єкт залишався б немовби на місці. Здібність абсо­лютної творчости розглядаємо по боці її об'єктивно­го здійснення, а не по боці самого суб'єкту. Власне уявляємо собі інтенсивно часову наслідність духо­вого життя в перекладі на її позему розгорненість в екстенсивно-плястичній буттєвій формі. Проблема такої матеріялізації кожного душевного відруху, пе­реживання, пориву, уяви має на цілі спрямування зусилля духа в напрямку "інтуїтивної" аналізи(!!) можливого образу зовнішнього світу. Не сумніва­ємося, що внутрішнє ставання відбувається в такт якогось суцільного ритму, що його можна вважати його логікою, та що найбільш недоладні явища то­го життя мають у чомусь гармонізуючу їх основу. А проте, не дивлячись на постулят єдности й логіки, черневик душевного світу, цебто наш духовий ори­гінал, далеко не відповідає ідеальним зразкам ладу, логіки, розумности. Власне "інтуїційно-аналітичний експеримент" з відверненням вимірів чи пак виверненням внутрішнього життя в зовнішньо-простірну постать об'єктивного світу хоче тим робом уможли­вити наглядний образ духового досвіду, що не лег­ко піддається в своїй первісній формі критичній пе­ревірці. Яким є людське душевне життя в кожній своїй складовині,   заки  вона ще піддалася вищій функції розуму, якою є не контрольована стихія ду­хового життя — ось зусилля повищого наміру. Тре­ба уявити собі кожний момент духового процесу в простірній проекції, можливо треба навіть уміти довести інтенсивно-ідеальну сферу життя в статич­ний стан зовнішньої дійсности, щоб перед очима ба­чити розвинену ленту духової творчости.

Намір переобразу духа в матерію стрічає не­поборний опір, однак невідомо звідкіль. Просто най­більш напружене зусилля довести різні внутрішні переживання до зовнішньо-спостережної форми — не вдається. Проекція  суб'єктивних актів в об'єк­тивні стани не матеріялізується, хіба тільки допу­стимо, умовно, як цілком спекулятивна передумова. Досвідчені труднощі намаганого безпосереднього перевтілення душевних якостей у величинний вимір мають різний характер. Загально відчуваються во­ни при кожній спробі окреслення явищ інтенсивного  світу,  подання вичерпного їх визначення,  одним словом при кожній нагоді їх дефініції. Характери­стична закраска дотичного душевного стану висту­пає дуже виразно: почуття тяжіння чогось невисказаного, тиснення якогось опору й одночасно ду­же сильне   зусилля  узовнішнити (об'єктивувати) психічний феномен, що має бути здефініований, по­яснений. Отой цілком виразний нахил дефініювання шляхом матеріялізації вказує на об'єктиваційний гін як на структурну особливість душі. Внутрішні переживання перекласти на мову зовнішніх до­кументів — ось постійне наставлення духа до мате­ріялізації. Так немовби затримка в цьому процесі спричиняла автоматично застій внутрішнього жит­тя, закостенілого від невисказаности. В дійсності цей перебіг не інакший, хоч не все мусять процеси внутрішнього життя знайти достатнє відзеркалення в засобах зовнішнього світу. Засадничо йдеться про перебіг душевних   актів, т. з. про   їх  закін­чене  упостатнєння. Кожний   рух   душевного життя або прямує статися безпосередньо значним⁴) або буває влучений у поле провідного настрою свідомости і щолиш таким посереднім шляхом знахо­дить своє доцільне здійснення. Наскільки яканебудь перешкода утруднює такий нормальний процес вну­трішнього сповнювання, так що не наступає оста­точно форма, що в ній завершується внутрішній роз­виток — тоді зупинений струм розливається і тво­рить якийсь збірник загамованої течі, в якій нема звичайного руху, тільки застій. Цей стан переживає людина як здавлення і почуття туманности, неозначення; з духового плеса не підноситься ніякий знак активного почину, внутрішнє ставання спараліжоване, свідомости не оживляє різнобарвна черга пе­реживань.

Духовий світ дозріває так само, як органічно-матеріяльний. Подібно як зерна, кинені в землю, прозябають і немов свідомо намагаються діпняти свойого цілевого назначення, так і поява духового життя просякнена духом доцільности, що заплід­нює кожен духовий почин прямуванням до форми, яку він, якби міг поставитися до неї об'єктивно, наз­вав би єдиною своєю доцільною метою. Готовість душевного життя цілком не залежить від зовнішніх умов. Тому кожна форма матеріалізації є тільки символігним змалюванням екстенсивними засобами інтенсивних переживань. Це свого роду наслідуваня духових оригіналів розмірами плястичного сві­ту. Кожний процес об'єктивації не є нічим іншим, як спробою побагита себе в дзеркалі світового про­стору.

Самонагляд у переносній категорії зовнішньої дійсности належить до найосновніших форм і по­треб вічної людини. Потреба узовнішнитися, заспо­коювана в широкій скалі способів, це праінстинкт, якого джерело міститься десь у таємній містерії ор­ганічного зачаття. Не можна прямо відповісти на питання про матеріяльні причини людського гону до вияву, тому що розпятість його дуже глибока, засяжна й різнорідна і в такій своїй динаміці вона не дається стягнути до якоїсь конкретности. Життє­вий розріст   відбувається   безнастанно й тієї його всесторонної експансивности не можна з нічим так наглядно   порівняти, як з соняшним   світлом, що вдирається в кожний отвір і не знає для себе переш­коди. Ідучи  назустріч  запитам про причини най­більш нам відомих, повседневних, може й буденних об'єктивацій — втягаємося непомітно в щораз тем­нішу гущавину, аж опиняємося віч-на-віч з самим життям... і стверджуємо як аксіому: життя в ціло­сті є джерелом усякої експансії, воно є самим ро­стом, а з другого боку одночасно єдиною пояснення такого стану речей. Чому щось уза­галі росте, здобуває ширшу основу свойого за­кріплення,  чому життя   завойовує   щораз біль­ший простір, — на це питання нема   такої   від­повіді, що називала б означену причину невідомого явища. Вкінці власний досвід   невичерпаної сили життєвого росту такий багатомовний, наглядний і виразовий, що ніякий сумнів не може його евідентного характеру послабити. Дійсність "життя" від­кривається безпосередньо процесом людської суб'єктивности і заки появляється на черзі поетичний тип рефлексії, життя давно вже об'явилося своїм най­більш істотним  характером без помочі  свідомого експерименту і методичного нагляду. Спонтанний його струм не пропадає для пам'яти з кожним про-минулим   моментом, але зазначується   непомітно й самочинно в душі. Так твориться основний досвід, що його має кожна  свідома (чи тільки свідома) істота в наслідок  самого  факту життя та який є єдиною підставою-джерелом всякого дальшого до­свіду т. є. методичного пізнавання. Цього досвіду, як сказано, ніхто не вчиться намірено, він прихо­дить знічев'я, сам. Вміння жити   дане  одночасно з ним самим у характері життєвого підмету. Оцей первісний тон життя взагалі недоступний для вив­чення й навчання. Не можна нікому зробити зрозу­мілим чи уявним біль, якого він сам ще не пережив. Так само відкривається кожному краса різного роду переживань щолиш з хвилею їх зародження. В цьо­му розумінні основний досвід можливий  виключ­но і єдино як безпосередній,  особисто  пережитий розвиток. Спосіб, яким переживаємо різні душевні процеси, творить фундаментальну сфе­ру внутрішньої історії, що є передумовою всякого дальшого й вищого духового життя. Істота, цебто природа переживань відслонюється не інакше, як у безпосередності життя, тому основний досвід ду­хового життя в цілості є апріорний: нема ніякого способу пізнати що-небудь у цьому внутрішньому світі, окрім оригінального переживання. Примат життя (в широкому розумінні) попереджує секун­дарні рефлексії розуму про нього в той спосіб, що вможливляє їх. Ні опис ні розбір психічних явищ не був би можливий без основного їх досвіду, т. є знан­ня їх у формі суб'єктивних переживань.

Значення основного досвіду для духової куль­тури є в своєму роді абсолютне. Ніякі зусилля спе­куляції не зможуть нпр. на йоту змінити того тону, що окреслює природу болю. Супроти фактичної якости душевного життя інтелектуальне мистецтво без-радне; вона незмінна й остаточна. Даремне було б намагатися  перестилізовувати  його   при  помочі складного фільтру теоретичної психології. Почуття любови залишиться незмінне по своїй істоті, без уваги на зовнішні обставини, що інакші в первісно­му лісі, а інакші в модерній метрополії. Відоме пов­торювання думки про незмінність людського харак­теру набирає тут своєї далекосяглости. Цей наш ос­новний досвід  триває  незмінно і робить людську природу найбільш консервативним осередком за­гальної нашої історії⁷). Людина всіх часів і релігій — це немов той сам спільний підмет для великого багатства різнорідних присудків. Як швид­ко знаходять спільну мову дикун і цивілізований, коли зустрінуться в межах основного досвіду (спа­лах еросу, спільний страх перед ворогом, почуття го­лоду), але як вони собі далекі своїми середовища­ми, пралісом і модерним містом! Основний досвід (можливо, що термін невідповідний) не має широ­кої скалі форм, це кілька елементарних почувань; любов — осередній афект життя, його безпосередня й посередня афірмація, бо той, хто любить, пережи­ває розкіш і водночас спричинює продовження жит­тя; голод — осередній негативний афект (у загаль­ному розумінні недостаток, снага проявитися, в дій­сності виповнює далеко понад 3/4 цілого життя); страх — почування загрози життя, наділі негатив­ний афект, якого функція не скріплює сил життя, тільки їх зберігає, обороняє, остерігає перед небез­пекою. Кожна осторога прокидає завжди насторо­женість (сіаз Ногспеп) натінену тоном легкого ля­ку; цікавість — теж первісний афект, але супроти двох перших немов другорядний. Ті конституують життя, отже виражені безпосередньо в його основу, в сам його корінь, страх боронить життя, як готово­го предмету,   перед  загрозами; він немов сторож стоїть назовні самого життя,   щоб   сигналізувати кожний крок небезпеки, що чигає вже. Зате ціка­вість історично значно пізніше досягнення, що ви­ступає в живинах, які мають   сильніше розвинені сприймальні (перцепційні) функції. Цікавість — це джерело чи пак перший засіб, завдяки якому пер­вісний досвід поширюється в досвід загальний, ві­домий у науковій термінології під назвою знання. Цікавість означає активність суб’єкту, веденого ін­стинктом вижидання, віри, сподівання до відкриття нових, ще не існуючих перед тим змістів досвіду. На цьому афекті, найбільш з усіх натіненім тоном інтелектуальности, найкраще увидатнюється творча природа людини, його ростова істота. Простежити на розвитку дитини цей процес, значить зробити яс­ну уяву щодо велетенського осягу цікавости. Страх відкриває нагло небезпеку і хвилево паралізує осе­редки вольових рухів, т. є моторичні вузли. Повний параліч волі наприклад заходить тоді, коли загрожена істота прикована до місця й цілком не може з нього рушитися; нормально, після хвилевого па­ралічу наступає реакція, що її вислідом є привер­нення організмові свободи діяння оборони, вислов­леного в формі втечі або наступу на джерело небез­пеки, щоб його усунути чи знищити. Цікавість є до­бровільним зворотом уваги в напрямі відкриття повних форм досвіду, отже афектом наскрізь додат­нім, не дивлячись на дуже часті випадки, що їх фі­нальним актом є смерть. Вона з правила ненамірена й непередбачена, значить цілком випадкова, зумов­лена чисто механічними, зовнішніми обставинами. Вправді жертва, ведена стихією цікавости, сама на­ближається до свого насильного кінця, однак в її мотивах руху нема ні одного відсотка волі своєї за­гибелі. Цікавість — афект наскрізь позитивний.

Окреслюючи характер афектів не з погляду на­слідків їх діяльности, але на основі їх функційного становища супроти свого живого підмету, робимо мимовільно помилку. Бо нема від'ємних афектів, усі вони є додатні з простої рації своєї активної ролі на користь суб'єкту; ними висловлюється стан суб'єк­ту, його потреби, переживання, прямування, здиву­вання, збентеження, одушевлення і т. д. Суб'єктив­но, всі афекти додатні вже тому, що необхідно зро­джуються на життєвому  шляху суб'єкту. Зате по боці об'єктивних своїх наслідків заходить між ними дуже широка скаля різниць, ступнів, відтіней. Не треба забувати, що традиційним критерієм цінуван­ня афектів, т. є означування їх важности для люд­ського життя є ідеал буденного життя. Наприклад, все добре, що зберігає,  продовжує  життя, робить його веселим, безтурботним, погідним, що приспорює людині життєвий успіх і вменшує його бороть­бу. Однак умовність кожного так означеного критерія є очевидна, бо ж усі ці ідеали ведуть однаково до життєвого кінця і нема з його погляду ніякої різ­ниці, чи йдемо до смерти тернистим довгим шляхом зусиль, чи проїзджаємо його безжурно серед вишу­каної краси й почуття розкоші. Однак цей об'єктив­ний критерій є теоретичний,   абстрактний,   можна сказати спекулятивний. Життєве наставлення — все суб'єктивне. Людина не питається, що чекає її на кінці її життєвого шляху і коли навіть сила думки вижолобить у її голові непохитну певність її долі, що це власне буде смерть, то й тоді згадана певність не в силі викликати повної резиґнації, байдужости до способів, якими вона має іти до сповнення при­значеної їй долі. Навіть найбільшим аскетам і са-мовідречникам не рівнодушне, чи їхнє земне життя,з яким вони давно перестали зв'язувати почуття йо­го реальної тривалої ціни, буде виповнене жорсто­кими муками, чи промине спокійно, як лагідний со-няшний день. І Спаситель молився й просив Небес­ного Отця, щоб відхилив від Нього чашу призначен­ня. Стихійний уплив життя, що вилонюється на по­верхню свідомості! немов з якоїсь невичерпаної бе­зодні живловости, за сильний, щоб не впливати на найвищі сфери розуму в додатньому для себе на­прямі. Життя борониться перед знищенням і упад­ком тим, що не перестає вирізьблювати щораз доско­наліших постатей себе самого. На тій основі трима­ється в непослабленій силі виразу основний досвід, т. є комплекс елементарних сил, що творять орга­нічне життя. Тут провідну ролю грає інстинкт, яким життя с-абезпечує собі потрібні засоби та умови са­мозбереження апріорі і тільки допоміжно засягає ради й послуг медитативних, свідомих чинників. Ціла велика царина життєвих процесів доконується в силу свойого внутрішнього автоматизму, можна сказати, в силі спонтанної стихійности органічної інтуїції, цілком без участи й помочі свідомости, ро­зуму, духа. Життя нашого організму, навіть самого субстрату психічних явищ, мізку, стоїть майже в ці­лості поза сферою свідомости і працює таємно пе­ред духом, так, що він не має безпосередніх відомо­стей про те, але довідується про нього щолищ апо­стеріорі, посередньо, при допомозі великого апарату складних праць набутого досвіду, і висліди його праці ніколи не мають аподиктичности, евіденції математичних аксіомів, але тільки ступінь правдо-подібности, умовности. Метода самонагляду не в силі схопити свойого предмету безпосередньо, а чужий нагляд (обсервація другої людини) вже є посеред­нім актом, пізнанням немовби з другої руки. До то­го ж нормальні процеси життя, головно його вну­трішніх органів, як, наприклад, мізку етц., не да­дуться спостерігати навіть посереднім шляхом, бо нема до тепер методи обсервації безпосередніх про­цесів, так як вони відбуваються. Власне чинності сил первісного досвіду відбуваються в тій першій сфері спонтанного вилонювання життя без поперед­ньої інтервенції свідомих процесів духа.

Який же висновок з тієї апріорної природи пер­вісного досвіду? Такий, що в корені духового життя бурлить життя організму, а в його корені життя ор­ганічне взагалі, а під ним безмежний океан буття. Це космігно-духова ієрархія, що її розум може спій­мати тільки в такому ладі слідування з себе, при чо­му кожна вища сфера перєвищає істотно поперед­ню, хоч з неї слідує в характері наслідку. Супере­чило б це фундаментальному законові кавзально-сти, висловленому відомим твердженням "саиза соп-ітеі саизаіит" тоді, якби предмет причинового ци­клю (причинової детермінаціцї), яким у даній хвилі є безконечне буття, був замкнений. Тимчасом усякий акт виокрему (ізоляції) — стисло умовний, т. є до-стосований до інтенціонального стану думки, що зго­ри встановляє: наслідок не може містити в собі біль­ше, ніж його причина. Отже ізоляція окремих від­тинків або форм буття є методично доцільна, але буття самого не вичерпує так, що дійсність відома під поняттям "наслідку" все багатша ніж про те ка­же діялектичний акт розуму. Буття якби росло вгору і вшир і вглиб, немовби було вічною засадою не­вичерпаної натуги, духове в цілості, але ієрархічне в пізнаючій свідомості. Розум відкриває чи освідомлює сам себе на вершинах органічного буття і всу­переч найвиразнішій волі не може віднайти себе в сфері, що її називає неорганічною матерією. Та не дивлячись на неминучість ієрархічного ладу пізнан­ня, дух знає, що він є всюди, хоч усвідомлюється в окремішній ситуації високорозвиненого органіч­ного життя. Він усюди вже тому, що не можемо про нічого твердити, чого не діткнула містична сила ду­ха. І нежива матерія, з якої дух саме себе проганяє, вкінці мусить бути пізнана — як недухова. Чи це не значить, що дух є в матеріяльній сфері, однак ту свою приявність там висловлює запереченням.

"Первісний досвід" є мотором життя й історії. Життя забезпечується найперше в цій своїй безпо­середній інтуїційно-спонтанній сфері. Широкі мож­ливості, що їх відкриває для нього думка, перехо­дять процес добору й селекції власне згідно з про­цесами первісно-досвідної сфери життя. Дуже ма­лий відсоток бажань, плянів, замірів, найкращих і найгірших, здійснюється, так, що людина немов двигає з собою тяжкий вантаж цілком нездійснених поривів, ідеалів напівздійснених і вповні здійснених У формі свого життєвого дорібку, об'єктивізованого, як момент історії. Сама обставина, що з вели­кого духового розкрилення тільки дуже незначна частина приймає органічне тіло історичного проце­су, вказує, що основа життя просто вибухає вогнем творчої волі, обмежуваної і пригашуваної подувами космічного холоду, мряки й вітру. Якби все подумане зараз же приймало матеріяльну постать, — світ був би шаленим процесом безнастанного побільшу­вання і нищення. Правдоподібно перемогла б у тій діялектичній боротьбі  духа  творчости й духа ни­щення (добро — зло, любов — ненависть) перша за­сада, бо вкінці людина не має сили бути чимсь ін­шим, як силою ствердження, конструкції, творення. Тепер відслонюється  онтологічне середовище думки про історію як дефініцію. Вона представляє сферу здійсненого. З усіх можливостей тільки дея­ка кількість прийняла  форму "історичного тіла", ввійшла в стан об'єктивації. Життя людської одини­ці, коли б можна побачити всі його рухи, відрухи, рефлексії, представляє вкінці скромну чергу досяг­нень реальних, плястичних, решта десь пропала б безслідно. Що ж дефініює історія? Дійсне в безконечній сфері можливого. З хаосу хотінь, боротьби, суперечностей видобуває синтетичний процес істо­рії середню дійсности як вислід усіх сил у грі діа­лектичного процесу емуляції. Витоплене має ви­гляд щирого золота — воно безсумнівне щодо своєї фактигної природи.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментарі.
Будь ласка, реєструйтеся.

Powered by AkoComment 2.0!