Бог - не предмет науки, і богослов'я радикальним чином відрізняється від філософського мислення: богослов не шукає Бога, як шукають який-небудь предмет, а Бог Сам оволодіває богословом, як може оволодівати нами чиясь особистість. І саме тому, що Бог перший знайшов його, саме тому, що Бог, так би мовити, вийшов йому назустріч у Своєму одкровенні, для богослова стає можливим шукати Бога, як шукаємо ми всім своїм єством, а відповідно і своїм розумом, присутність кого-небудь. Бог богослов'я - це "Ти", це живий Бог Біблії. Звичайно це Абсолют, але Абсолют особистісний, якому ми говоримо "Ти" у молитві.

Відносини "я - ти" між віруючим і особистісним Богом можна зустріти не лише в іудео - християнській традиції. Але там Бог - це Бог не Верховний і Єдиний, а лише один із численних божественних персонажів політеїзму. Загалом кажучи, політеїзм є лише нижчим аспектом монотеїзму. Однак Абсолют, у якому "боги" розчиняються, ніколи не буває особистісним. "Боги" і навіть "особистісний" Бог індуїзму - це тільки аспекти, тільки прояви якогось безособового абсолюту; прояви - для не-християнського Сходу - настільки ж умовні, як і світ, до якого вони звернені, покликані, як і він, зникнути, розчинитися в чистій самозаглибленості, у повній самототожності. Тоді як тотожність ця не знає "іншого" і поглинає будь-які особистісні відносини.

Так само в релігії Давньої Греції боги повинні були підкорятися анонімній, над усім пануючій "Необхідності". Філософи вбачали над цими богами не Особу, а якийсь вищий світ стабільності й світла, сферу краси безособистісного буття. Так це в Платона, стоїків і навіть в Аристотеля. А "неоплатонізм" приходить до "містики занурень", що почасти нагадує вчення Індії.

Варто трохи затриматися на Плотіні, чия думка, мабуть, є вершиною, якої досяг не-біблійний античний світ. Думку цю пізніше засвоять і використають багато святих отців, надавши їй справжньої завершеності.

Для Плотіна перший щабель пізнання відбувається у світовій душі, яка обіймає всю багатоманітну єдність всесвіту; тоді як боги - не що інше, як багатоманітні її прояви.

Вище, в людині, як осередку світу - її розум ("нус") як наступний щабель єдності. Рівень "нус" є також і рівень буття, або, точніше: "нус" і "буття", думка та її об'єкт тотожні: об'єкт існує тому, що він мислиться, думка існує тому, що об'єкт, в кінцевому рахунку, зводиться до інтелектуальної сутності. Однак ця тотожність не абсолютна, оскільки виражається як певна обопільність, в якій продовжує існувати сфера "іншого". Отже, щоб у всій повноті пізнати "Єдине", треба піднятися над рівнем нус.

Коли долаєш грань думки й мислимої реальності, цю останню діаду буття й інтелекту, - вступаєш у сферу не-інтелектуального й не-буттєвого (заперечення вказує тут на плюс, на трансцендентність). Тоді неминуче настає мовчання: не можна дати ім'я невимовному, тому що воно нічому не протиставляється, нічим не обмежується. Єдиний спосіб досягти його - це його не знати; незнання, як прорив у позамежовість, є екстаз. Філософія досягає своєї вищої межі й умертвляє себе на порозі непізнаваного. "Єдине" можна пізнавати тільки до і після екстазу, а це значить - його не пізнавати, оскільки це не екстаз. Тоді як під час екстазу немає "іншого", а значить відсутнє й пізнання. Порфирій говорить, що протягом свого життя Плотін перебував в екстазі чотири рази. Але таке пізнання Божественної природи водночас і відбувається, і себе ж у цьому безособистісному не-пізнанні знищує.

На відміну від більшості релігій і метафізичних систем, де відносини "я - ти" при наближенні до сфери власне божественної зникають, Біблія стверджує непорушну споконвічність Бога одночасно абсолютного і особистісного. Але тут, при порівнянні з повнотою християнського одкровення, ми бачимо інше обмеження: Бог євреїв приховує глибини Своєї природи; Він проявляє Себе тільки Своєю владою, і саме ім'я Його невимовне. Він оточує Себе неприступним світлом, і людина не може побачити Його й залишитися живою. Ані справжня взаємність, ані зустріч віч-на-віч цієї страшної Божественної монади і смиренного створіння неможливі. Слова - тільки від Бога, від людини - тільки морок неслухняності й віри. Власне "богослов'я", як розуміють його отці, для Ізраїлю залишається закритим. Отже, ми бачимо, що поза християнським вченням протистоять один одному: - в іудеїв (і пізніше в ісламі, який авраамічний) - монотеїзм, що стверджує Бога як Особистість, але не знає Його природи: це - живий Бог, але не Життя Божественне; - в античному світі (і донині в традиціях, далеких традиції семітській) - монотеїзм метафізичний, що передчуває природу Абсолюту, але не здатний підійти до неї інакше, ніж шляхом розчинення Його особистості. З одного боку - містика занурення, де пізнання Бога виявляється неможливим, тому що сама Його особистість розчиняється в невимовному; з іншого боку - особисте смирення перед особистісним Богом, але без бачення Божественної природи, пізнання якої заборонене Божественною Особою, Яка ніби Сама у Собі схована. З одного боку - природа, що поглинає Особу, з іншого боку - Божественна Особа, що приховує природу. Так поза християнським вченням протистоять пізнання неможливе (оскільки воно заперечує і пізнаваного і того, хто пізнає) і пізнання заборонене (оскільки немає загальної міри, немає нічого посередницького між Творцем і творінням).

Християнство звільняє людину від цих двох обмежень, відкриваючи одночасно у всій повноті особистісного Бога і Його природу. Тим самим воно завершує найкраще Ізраїлю й найкраще інших релігій або метафізичних систем, і не в якомусь синкретизмі, а в Христі й через Христа; дійсно, у Ньому людство поєднане з Божеством, і Божественна природа єднається з природою людською, щоб її обожити. Це - відповідь Ізраїлю. Але Син єдиносутній з Отцем і Духом, і це - відповідь безособистісним метафізичним вченням. Божественна природа не "поза" Особистістю, а навпаки: повнота цієї природи - у взаємовідносинах Божественних Осіб, і єднатися з нею людина може через особисте прилучення.

Але зрозуміти ці відповіді не легко, і це завершення в Христі є також і "спокуса" і "божевілля". "Для іудеїв спокуса": як єдиний, трансцендентний Бог, Який не має спільної міри з людиною, може мати Сина, Який Сам є Бог і, однак, у той самий час людина, принижена і розіп'ята? "Для еллінів божевілля": як може безособовий Абсолют втілитись в особистості? Як може нерухома вічність увійти в сферу часу? Як може Бог стати саме тим, що необхідно подолати, щоб у Ньому розчинитися? Так християнство виявляється водночас і завершенням і спокусою; але, якими б не були позиції "еллінів" і "іудеїв", які не приймають Христа, у Церкві, тобто в Тілі Того Слова, яке все - очолює, зводить, очищає й ставить на властиве їй місце всяку істину, не повинне бути ніякої відмінності між еллінами й іудеями.

Тут виникають дві небезпеки: перша - коли богослов є "елліном" у Церкві, коли він настільки підкоряється модусу свого мислення, що "інтелектуалізує" одкровення, втрачаючи біблійне почуття конкретного й той "екзистенціальний" характер зустрічі з Богом, яким визначається очевидний антропоморфізм Ізраїлю. Цій небезпеці, що існувала з епохи схоластики аж до вчених XІХ століття, в нашу епоху відповідає небезпека протилежна: небезпека певного штучно побудованого "біблеїзму", який намагається протиставити традицію Ізраїлю "філософії греків" і перетворити їхню теорію в суто семітських категоріях. Однак богослов'я повинне виражати себе мовою вселенською. Адже не випадково Бог помістив отців Церкви в грецьке середовище: вимога філософської ясності у поєднанні із вимогою глибини гносису спонукало їх очистити й освятити мову філософів і містиків, щоб надати християнському вченню - яке вміщає, але й долає Ізраїль - все його вселенське значення.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментарі.
Будь ласка, реєструйтеся.

Powered by AkoComment 2.0!