Ю. Липа здійснив дійсно радикальне переосмисленні російського питання і відтак повністю змінив самостійницьку магістраль українського націоналізму: якщо Шевченко здійснив декострукцію Імперії, Міхновський рішуче поставив питання про політичне відокремлення України від Росії на правовій підставі, а Донцов обґрунтував його на підставі суто волі нації, що не потребувала ніякого зовнішнього обґрунтування, то Липа ствердив потребу розподілу Росії, її розвалу-розпаду (і це в 41 році!!!), якій, вже будучи десакралізованій у своїх “особливих” історичних місіях – будь-то слов’янофільській, комуністичній чи євразійській, – нічого не залишається як повернутися до свого вихідного становища – Московії, –  яке для України є найбільш бажаним з погляду нестак гарантій суверенітету, як регіональної липівської геостратегії “Світло Чорномор’я – в Києві”.

Липа основну свою ідею щодо Росії називає не “розпад”, а відразу “розподіл”, бо розуміє, що з настанням умов розпаду відразу постане питання розподілу: Україна за Липою має йти здобувачем на Схід і контролювати не тільки Північне Причорномор’я, а території, прилеглі до Каспію, та мати в союзниках Кавказ. Липа розділяє Росію, ще тоді СРСР, на Московію із з сусідніми Пн. Помор’ям, Надбалтією, Україну із сусідніми Кавказом та Закавказзям, Сибір із Далеким Сходом, Монголією, Сінь-Дзяном та Киргизія із туранськими республіками. До сучасної Росії очевидно треба застосувати інший підхід згідно її економіко-політичного районування. Тут головним є показати концептуалізацію самої ідеї реконструкції Росії. Варто зазначити, що Липа висловив подібні ідеї раніше, ніж американський макросоціолог Р. Колінз.

Не треба боятися цієї ідеї. Бо ж інколи можна почути думки, що подібний сценарій розвитку Росії загрозливий для України повною дестабілізацією всього східного кордону і відкриттям приведеної ним в рух майже всього лімітрофу. Однак, по-перше, з геополітичного погляду Україні не належить велика частина її сьогоднішніх територій, основним рушієм відцентровості яких і є саме Росія. Посилення ж, по-друге, США в такому разі, як і Китаю як головного того, кому відійдуть значні території Сходу Росії, є негативним для нас настільки, наскільки ми самі як політична спільнота будемо хотіти втілити при настанні умов розвалу, а потім і розподілу Росії липівську стратегію. Бо ж геополітика тим і відрізняється від політичної географії складовою усвідомлення і дії.

Текст далі написаний в 2004 році.

Біографія та формування світогляду.

Політична думка, вважає І. Лисяк-Рудницький, розвивалася в Україні в 20 ст. кількома напрямами. Це — демократично-народницький, консервативний, комуністичний та інтегрально-націоналістичний. Розвиток суспільно-ментальних тенденцій в Україні слід сприймати і розуміти “не як єдиний потік, а радше як процес, що охоплює кілька паралельних і виразних, хоча й взаємопов’язаних та взаємозалежних напрямів” [1, 47].

Кожен з них витворив свій погляд на Україну, дав по-своєму відповіді на наболілі питання. Що стосується націоналістичної думки, то варто зазначити, що головним її досягненням є безумовне ствердження незалежності України на принципах сильної держави, що зможе захистити свій народ від іноземних посягань.

Теоретична розробка самостійності такого велетенського організму як держава потребувала розгляду, аналізу та осмислення ключових її положень, зокрема історичної ролі, культури, устрою, політики, економіки. Актуальність цих питань особливо посилилася після програшу національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Нове покоління борців за Незалежність у міжвоєнний період піднесло їх розробку на наступний якісний рівень. Одним із них був д-р Юрій Іванович Липа — невідомий широкому загалу та визнаний теоретик національної геополітики у вузьких елітних колах.

Крайове видання “Ідея і чин” 9-го числа за 1945 рік у відділі “Впали на полі хвали” повідомило: “Д-р Юрій Липа, визначний публіцист і письменник, лікар УПА, загинув у бою з большевиками.” [2, 2] Пропозицію виїжджати в еміграцію Липа відкинув...

У чому була причина того, що еліта, виконавши свою революційну місію, залишилася в Краю, коли мусила емігрувати, оскільки вже було зрозуміло, що СРСР вийде з війни переможницею? Як зазначає І. Белебеха, “ця еліта мала вийти з війни живою. Її призначенням було жити, і в новому, післявоєнному житті розвивати українську націоналістичну ідеологію.”[3, 57] Як стверджує дослідник історії ОУН О. Сич, система переходів кордону була налагоджена настільки, що в умовах окупації справники Організації переходили кордон по 4-5 разів. Причина була в їхньому світогляді. Липа, зокрема, вважав, що саме зараз з окупацією більшовиками України, потрібно лишатися разом з народом для боротьби проти ворогів. Це був найвищий приклад чину.

Щоб зрозуміти цю самопожертву, треба розглянути біографію Ю. Липи та формування його життєво-політичних поглядів. На його прикладі яскраво простежується еволюція політичної думки. Дослідник П. Кіндратович пропонує умовно розділити життя Липи на декілька періодів.

Юрій Іванович Липа народився 5 травня 1900 року в українській родині в місті Одеса.

Звідси починається Одеський період.

Досліджуючи життєвий та творчий шлях теоретика української геополітичної концепції, письменника, поета, літературного критика та лікаря Юрія Липи, не можна обійти особливостей його виховання в сім’ї: свідомій та громадсько активній. Про це свідчать численні листи до батька, Івана Липи з України та закордону. [А. Рисечко, “Іван Липа — батько і духовний наставник”, 3, 55] Він закінчив медичний факультет Харківського університету. З групою однодумців (М. Міхновський, М. Коцюбинський, В. Боровик) влітку 1891р. у Каневі на могилі Т. Шевченка заснував відоме “Братерство Тарасівців”, що вважається першою націоналістичною організацією. Засновник першої наддніпрянської “Просвіти”, голова РУП в Одесі. Потім — член ЦК партії “Самостійників-соціалістів”, що проголосила соціалістичну самостійність. Юрію тоді було 17, його політична свідомість “не могла перевищити “планки” цієї соціалістичної організації”.[І. Белебеха, 3, 53] За часів української державності стає комісаром Одеси, а згодом — міністром в уряді УНР. Активно діє за Директорії.

З цих фактів можемо уявити атмосферу, в якій зростав Ю. Липа.

Важливим також для становлення його поглядів стало спілкування із членами “Братерства Тарасівців”, особливо із Віталієм Боровиком, який першим відверто поставив питання про незалежність України. За що був прозваний “мазепинцем”.

Кам’янецький період. Припадає на 1918-1919 до 1920р. Вигнаний з Одеси вихором війни, він переселяється разом з батьком до Кам’янець-Подільського. Студіюючи в державному університеті, займається письменством та редакторством. Вважається, як версія, що саме  в цьому місті в 1919р. професор Степан Рудницький (1877-1937?)— засновник української національної географії та геополітики — та студент Юрій Липа зустрічаються. “Точних даних про їх розмови з приводу геополітики нема, проте навіть побіжне зіставлення геополітичних праць Липи бодай з виданою у Відні “Українською справою зі становища політичної географії” С. Рудницького переконує, що Липа єдиний з українських учених прислухався до його слів”.[4, 58] Як стверджують дослідники, погляди Рудницького виклав та вдосконалив Ю. Липа, спираючись на найновіші геополітичні дослідження.

Тарнівський період. Триває від осені 1920р. Із переїздом українських урядових установ з України до Польщі, Ю. Липа потрапляє до міста Тарнова. Разом із батьком, Іваном Липою,— міністром УНР— він проживає тут до 1922р. Продовжує літературну діяльність. Засновує із однодумцями (М. Ковальським, Б. Лисанським, Н. Лівицькою та ін.) об’єднання “Сонцецвіт”, яке видавало під тією ж назвою літературно-публіцистичний альманах. Видає перший друкований твір — поему “Князь Полонений”.  Також бере участь в “Союзі української молоді” (СУМ). Виїздить до Варшави на вищі студії.

Познанський період. Від почату 1922 до 1927рр. Закінчує медичний факультет Познанського університету. В українському русі зарекомендовує себе як лідер та перспективний лікар і науковець.

Варшавський період. Триває від половини 1928 до 1943рр. Цей період, за висловом  Олеся Янчука, є “розквітом творчих сил Ю. Липи”.[5, 46] Саме в цей час він пише свої основні праці: роман “Козаки в Московії”, критичні есе “Бій за українську літературу”, “призначення України” (Львів, 1938), “Чорноморська доктрина” (Варшава, 1940) та “Розподіл Росії” (Варшава, 1941).

Тут, будучи відомим громадським діячем українського руху, Ю. Липа остаточно формується ідеологічно. Як зазначає І. Белебеха:” Він дозрів до націоналістичних переконань як громадянин в період, коли УПА здійснювала війну на терені України проти СРСР та Німеччини”. [3, 53]

Яворівський період — останній, триває від осені 1943 до осені 1944рр. Липа оселився біля Львова у Яворові —рідному місті дружини,— де працює приватним лікарем.

Включається в національно-визвольний рух. Його часто викликали до поранених воїнів УПА в ліс. “Мій обов’язок — бути з ними,”— казав він. На всі аргументи про винятковість його таланту, про потребу рятуватися виїздом на Захід, мав одну відповідь:” Тут вороги і там не приятелі. Краще вмерти на своїй землі гідно у боротьбі”. 21 серпня 1944 року Юрій Іванович Липа був замучений енкаведистами в селі коло Яворова.

Загальний огляд Росії.

Досліджуючи Росію в контексті її розподілу, Липа розглядає об’єкт з двох сторін: загально та детально. Такий підхід не є даремним, оскільки автор розуміє, що виводити обґрунтування земель, об’єднаних під загальною назвою “Росія”, не можна лише із “призначення України” та її історичної місії. Для цього мають обов’язково бути не тільки зовнішні, а й внутрішні причини та умови. А саме — внутрішні суперечності. Власне їх на конкретних фактах та історичному аналізі подає Липа у загальному огляді “Росії”.

“Коли в духовних надбаннях завершенням є віра в своє призначення, то в матеріальних — здібність до опанування простору” [6, 11] Цю думку дослідник бере за підставу в оцінюванні “Росії”.

Він починає із власне російської політики, яка в основі ніколи не змінювалася. Комуністи у свій час відмовилась від політики царату. Вважалося, що вони докорінно змінили Росію. ”Сучасна російська політика,— пише Липа,— не створилась від недавна. Еволюція понять більшовицької Москви ішла тим самим шляхом, що ним перед тим ішли напрямні імперських правителів Петербурга” [6, 11] Так само і сьогоднішні “демократи” відмовляються від політики комуністів, але всі вони єдині в імперіалістичному трактуванні Росії.

Липа вказує на міфи про Росію, які є наче ключем до її пізнання серед іноземців. Один з них такий:” Росія оточена бути не може”. Росіяни уважають, що практично, внаслідок безмежності свого простору, Росія розбита бути не може. Але таке відношення до своєї території означає безвідповідальність за дії. Такий висновок підтверджується способом ведення бойових дій більшовиками під час Другої Світової війни.

Рік 1855-й для Ю. Липи — це початок “Розподілу”, оскільки відтоді “Росія терпить поразку за поразкою”, які відбиваються на її внутрішніх подіях. Замахи на керівників держави після невдачі війни з Японією переростають у переворот більшовиків, що поставили питання про знищення панівних класів. Тоді “з російського прапору відпадає білий колір шляхти, синій колір купецтва і зостається тільки червоний колір робітників та селян.  Та й він не врятовує Росії.” [6, 13] Це підтверджує війна із Фінляндією.

Звичайно, ті, хто читав цю книгу після закінчення війни могли засумніватися, оскільки Росія — СРСР — вийшла переможницею, розширила свої межі, захопила нові плацдарми. Силою вона стримала спроби звільнитися від своїх лабет угорців, чехів, словаків. Однак внутрішня механічна, не органічна, єдність дається взнаки. Поразка в Афганістані дала спростування непереможності Росії. Потім був 1991 р.

Міф другий. “Росія має необмежені людські ресурси”. Війна з Японією в 1904-1905 рр., де росіяни глузували, що закидають японців шапками, показала протилежне, а розкидане по широких теренах населення не було вміло організоване. Липа цитує генерала Головіна з його доповіді, виголошеній пере Державною Думою, де зазначається, що “цілий державний механізм і ціле народне господарство відчуває виразний недостаток у людях”. [6, 14]

Проблема імперій і їх загибель — гноблені нації. Липа пише про посилення в Росії “щораз тяжчої боротьби центральної влади з різнорідністю людей і країв”, в якій “централістична ідея виявилася не доцільною на просторах Росії”[6, 14] Дійсне положення з приростом населення далеке від прогнозів російського вченого М. Мендєлєєва. Поряд з духовними втратами проявляються втрати фізичні. За такої ситуації Росія приречена Липа робить висновок, що вона сама тепер стала предметом дослідження чужинних економістів.  

Будучи найчисельнішим, селянство для Липи становить окремий об’єкт дослідження. Він показує ”недоцільні умови життя селянства, розпачливі борсання центральної керми і, врешті, релігійний та національний розгардіяш російських країв”. [6, 16]

Селянство для автора важливе ще тому, що воно “є носителем крови народу, підставою тої піраміди, що символізує його одність. В селянстві — будуччина.” [6, 17] Як в Україні, так і в Росії воно зберегло національну культуру, характер, не розчинившись чи-то в чужій культурі, чи-то в чужій крові. З цього погляду колективізація сильно зашкодила українській нації, ламаючи споконвічне ставлення до землі. Автор порівнює за ефективністю використання землі в Зх. та Сх. Європі, де розроблено 117%, тобто навіть непридатні для обробітку ґрунти, та 58% догідних земель відповідно. Таку ситуацію автор пояснює, спираючись на дослідників-ґрунтознавців, погано організованою господаркою в Росії та поганими умовами. Тому для обробітку таких земель потрібно “спеціального культурного і сильного селянства , котре б давало собі раду з дуже тяжкими природними умовами.”[6,17] Це важливо також тому, що невмілим господарюванням змарновано дев’ять десятих українського чорнозему. Липа дає, як приклад, результати врожаїв на Херсонщині та Січеславщині, які є меншими, ніж в Зх. Європі.

Автор підходить до селянської політики конкретно-історично, виділяючи три головні доби: “перед російську, що кінчається в 17-18 ст.”, “добу політики царату і, врешті, третю, що ми в ній знаходимось, яка розпочинається катастрофою внаслідок політики більшовиків. З аналізу кожної автор висновує, що у першій добі переважало кочове рільництво, яким займалися мандрівні хлібороби. Вони найменше дбали про культуру землеробства, використовуючи переложну систему, що виснажувала землю. Це на загал відповідало характерові народів Московії”. [6,19] В основі російського селянства — волоцюжництво. Вона зумовлена встановленням “тягла”— податку із селян. Така ситуація не задовольняла царів, оскільки зменшувало їх доходи. Тому вони були змушені вдатися до сили, щоб пришвидшити процес “осідання”. Але до середини 16 ст. подібні заходи майже нічого не змінили. Напівкочове хліборобське життя було відповіддю на жорстоку адміністрацію. Посилювалася відцентровість всупереч централізації держави.

Така риса московітів як колективізм пояснювалася поневоленням селянства та потребою єдності у межах “тяглової общини”. Вони не хотіли брати на себе особистої відповідальності за сплату податку. Це, як показує Липа, вдало поєднувалося із загарбницькою політикою Росії. Нові землі не дозволялося колонізувати. Поза як селяни самі стихійно перекочовують. Так було заселено Південь України, Поволжя та Азійську Росію. Таку дійсність описав Гоголь у романі “Мертві душі”.

Селянство могло розраховувати на покращення становищ лише за умови ослаблення центру. Це відбулося після поразки у Кримській війні. 1861 р. вони звільняються від кріпосної залежності, але не стають повноправними громадянами і не мають можливостей для розвитку індивідуального сільського господарства, оскільки за ними не було “правної особи”. Липа пише, що так би “постав натуральний, а не штучний добір селян” [6,20]

Численні російські соціалісти-москвознавці вважали, що селянська община — зародок соціалізму. Та Липа доводить, що така постановка питання шкодить самим селянам і Росії взагалі, оскільки селяни тікали до фабрик та міст, мали місце заворушення серед самих общинників і стійкий колонізаційний рух на незаселені землі. Це також довела війна з Японією. Відтоді царат звільняє селян від общинної залежності. І, як наслідок, з’являються фермерські господарства.

Третя доба, внаслідок політики більшовицької, сама по собі є непослідовна, бо в кінцевому результаті, за колективізації, селяни повернулися в становище, в якому воно перебувало до 1906 р. Колгосп — це та сама община, але з новим обмеженням будь-якої ініціативи селян. В такому розумінні вони нагадують рабів-негрів.

 Як наслідок, СРСР має закуповувати сільськогосподарську продукцію за кордоном.

“Війна і тільки війна була божищем імперської керми,”— пише Липа , вказуючи на зв’язок загарбницької політики та російської керми. Війна вже тому легкою, що більшість населення охоче на неї погоджувалося. Оскільки головною ідеєю москвина стала ідея втечі. До цього їх змушувала жорстока адміністрація. Населення ніколи не виступало проти війни. Липа зазначає, що “з початку існування імперії не було сильних груп, котрі б противилися війні”. [6, 26] На прикладі війни в Чечні бачимо, що і до сьогодні таких груп нема.

Російська еліта по своєму складу дуже  різноманітна за походженням, для москвичів вона не національна. Лишень 33 роди походять з Московії, а 804 походили із різних країн: Угорщини, Німеччини, України, Польщі, Золотої орди, Литви, Англії тощо. Найближчим доказом цього є телесеріал “Бідна Настя”. Через це народ був відірваний від держави, а еліта від народу. Тому існують діві культури: російська (елітна) та москвинська (народна). Про це також говорить і в своїй книзі “Московство” сучасний дослідник Росії П. Штепа. Це, зокрема, призвело до розколу в російському православ’ї на никоніянство та “розкольників”. Липа пише, що саме останні і є справжні московити , а їх переслідування є “переслідуванням душі московського народу”. [6, 26] А також до того, що мовою спілкування російської еліти була іноземна: французька, німецька тощо. Це доводить Л.М. Толстой у романі “Війна та мир”. “Ви думаєте, що ви знаходитеся серед москвинів,— казав цар до французького гостя, показуючи на оточення— Ви помиляєтеся: ось цей — німець, цей — поляк, цей — грузин, ось той — фінляндець, цей — татарин… І всі разом це й є Росія”.

Більшовики лише продовжували політику царизму, підмінивши слово “російський”  іншим — “радянський”. Вони, після деякого послаблення щодо культури неросійських народів почали новий наступ. Але Липа, наче заглядаючи вперед, пише, що “закінчилося територіальне поширення під проводом сучасної керми, виявилась моральна гниль, передовсім в економічному життю, вистачить одна потужна військова поразка, щоб виступили потужні природні сили російських теренів”.  Не минуло і п’ятдесяти років, як СРСР розпався на національні держави.

За переконанням Ю. Липи, з усіх народів Росії найменше досліджені москвини. “Московський нарід — це властиво найбільш таємничий  нарід Росії і здається нарід, що найлегше улягає денаціоналізації. Його святощі знищені далеко ґрунтовніше, ніж інших народів.  І можу тому він так легко приймає чужі святощі”. Офіційна церква після никонівських реформ призвела до “розпаду релігійного почуття не тільки москвинів, але й т. зв. “росіян” та “бюрократії”, бо релігія вже не давала потіхи, а моральність не утверджувала власної гідності. [6, 33] Та й самі вони уникають свого пізнання. Уряд підтримує їх перемішування з іншими народами, хоч і не вдається до наслідків. “Безправ’я з боку центральної керми викликало завжди на місцях відрухи помсти і руїни.—зазначає Липа— Цим не раз можна пояснити надзвичайну розтрату природних багатств при кожній суспільній акції. Ця так звана широка московська натура — не більше, як розпачливе борюкання під ударами самоволі. Тому московський нарід посідав з усіх інших народів Росії найбільшу брутальність і нехіть до систематичної праці лишень тому, що підлягав своїй фанатичній і жорстокій кермі”. Липа натурі москвинів протиставляє натуру розкольників—ощадну і систематичну. Наразі неможливо зробити етнографічної характеристики москвинів. Хоча напевно можна сказати, що вони більше належать до фінського етносу, ніж до слов’янського.

Від селянства в духовному плані мало чим відрізнялася аристократії й інтелігенція. Останні також легко сприйняли  антимосковський характер російської керми і стали на її бік. Липа справедливо заперечує європейський характер дворянства, яке не знало традицій особистої гідності та гідності роду, бо “лишень царська увага вивищувала російського дворянина”. [6, 34] Інтелігенція ж змагалася з дворянством за владу, для чого видавала себе за оборонця селянських інтересів. Вона так само приймала штучні засади централізації і зоднороднення, як і дворянство.

Такий детальний аналіз Росії з середини показує, що сукупність цих земель не є органічне утворення, а тільки механічне. Як таке, його утримати можна лише силою. Саме вона була взята на озброєння кермою для вирішення зовнішніх та внутрішніх завдань російської держави. Це доводить історія.

Але сьогодні таких умов, що  раніше дозволяли здобувати нові землі, екстенсивно розвиватися і при цьому залишатися певною силою, вже нема. Це довів Липа. На часі актуальним є не розростання імперії, навіть не збереження, а її розподіл. Ця потреба — перша на порядку денному як в інтересах під російських, так і самих росіян — московитів. Роль України в цьому благородному процесі основна.

Детальний огляд. Розподіл Росії.  

Як свідчить досвід імперій, — Римської, Російської— їхньому розпаду передує занепад центру, виникнення та становлення регіональних політичних, економічних центрів. Передумовами таких процесів є відрубність культури, формування власної регіональної економічної системи та еліти, що прагне до самостійності. Липа наголошує також на чинниках крові, характерних для певної спільноти, та на демографічному чиннику.

За висновками наукових досліджень, проведених професором Е. Самойлович ще в 1926 р., “експансія крові москвинів на північ та на схід даватиме добрі результати, зате в протилежний, український, бік дасть радше негативні висліди”. [6, 39] Це доводить сучасний стан колишніх колонізаторів. Москвини зливаються з населенням Сибіру, Далекого Сходу, уральських гір, середнього Поволжя. Тоді як в Україні та Польщі  московські села по складу населення через століття залишаються московськими. Українці не селяться обіч московських сіл, а якщо й так, то шлюбів не беруть.

Французький вчений Фуйє вказував ще за часів імперії на те, що російський центр втрачатиме своє політичне значення зі зростанням населення країн, віддалених від головного осередку. Липа подає динаміку приросту населення за 1858-1897 рр. . За цей час вона становила у Московії 30%, в Україні — 700%, на Уралі — 450%.

Все це свідчило про “зубожіння центру”. Саме більшовицька політика масових депортацій і пояснювала намагання зберегти імперію від регіоналізації.

Але якщо великі популяційні центри залишилися, то малі народи, особливо в 1918-1923 рр., “страшно вигибали”. Відтак залишилися щонайменше чотири осередки, що здатні до державотворення всупереч обставинам. Це Північно-Західний, що відповідає землям московського народу. Другий — Південний, що відповідає розселенню українців і взагалі теренові Північно-Східного басейну Чорного моря. Центр його експансії і населення і населення припадав би на південь від Києва, ближче до Донщини та Північного Кавказу. Третій центр — Середня Азія з її тюркським населенням. Врешті четвертий — Сибірський осередок на території Західного Сибіру з уральським промисловим районом.

Таким чином  Липа географічно окреслив частини імперії, що після її розподілу вестимуть власне державницьке життя.

Перед Росією завжди стояла проблема модернізації. Чим більше її впроваджували, тим більше відбувалася регіоналізація та відцентровість організованих нею ж економічно-національних сил. Відтак поставала проблема збереження імперії єдиним засобом: штучно сповільнювати розвиток країн як духовно, так і економічно. Про це свідчить вся російська історія. За першого натяку влади на правосуддя та реформи в Росії відразу ж поставали національні відрухи.

Це ще один аргумент на потребу розподілу Росії.

Липа пише, що для  нормалізації “гри сил” в Росію має прийти “новий порядок”. Найважливіше тут впорядкувати відносини в Східній Європі, оскільки становить 6/7 населення російських земель. Решта, попри величезні простори, є лише додаток з погляду популяційного. Сама природа встановила межі того поділу. Він проходить на стику ґрунтів підзолу та чорнозему, Півночі та Півдня. Лінія Смоленськ-Саратов приблизно відповідає межі цих двох хліборобських теренів, кожен з яких би обслуговувався двома промисловими районами. Північ — уральським, Південь — Донбаським.

У своєму розподілі Росії Липа керується економічним районуванням проф. Семйонова. Той виділяв у європейській частині нечорноземне пасмо — Московія, Білорусь, Урал та Прибалтика — та чорноземне — Україна з Середнім та Долішнім Поволжям і Кавказ. Азію Ділив на Сибір з Далекосхідни краєм і Середню Азію з Киргизією. [6, 51] “Цей розподіл відповідає і нашому розподілові Росії. Економічні межі тут обумовлюють і політичний зміст, і можливості життєздатного розвою.” [6, 53]

Перед детальнішим розглядом вище виокремлених територій, Липа визначає підхід, за яким він (розгляд) буде здійснюватися. Кожна окрема територія — це суб’єкт-об’єкт міжнародних відносин, самостійна одиниця. Відтак Липа виділяє Московію із з сусідніми Пн. Помор’ям, Надбалтією, Україну із сусідніми Кавказом та Закавказзям, Сибір із Далеким Сходом, Монголією, Сінь-Дзяном та Киргизія із туранськими республіками.

Московія. Центром і розсадником імперіалізму була і є Московія. Саме розподіл Росії може визволити її від панування  не національної керми, дасть можливість правного виховання населення, дасть тверде право власності, унеможливить безправ’я адміністрації. Московія має позбутися заради свого майбутнього земель, які не є етнічно московські. А зайнятися розбудовою своїх. “Чотирикутник РязаньВладимирТверьКалуга з містом Москвою в середині, заселений 30-ма мільйонами осіб творить національний життєвий осередок Московії.” [60 52] Він є натуральним демографічним центром для Горішнього Поволжя і Заволжя, а також північних областей з Архангельськом та Котласом.

Липа виокремлює серед москвинів три групи, беручи критерій діалекти. Перша — Новгородська, яка обіймає Новгород, Санкт-Петербург, Олонець, Вологду, Архангельськ, Перм. Друга — Суздальська. Це територія Горішнього Поволжя із Ярославлем, Костромою, Нижнім Новгородом, Казанню і Самарою. Третя — південно-Західна, що охоплює Москву, Калугу та чорноземні міста Тулу та Орел.  Кожна з них має своє геополітичне завдання. Північна організовує життя на Півночі та Надбалтії. Східна є економічною основою Московії. Південна — політичний центр та погранична область. Ці окреслені землі — най натуральніші границі Московії, встановлені від 1552 р. Саме в цих кордонах і можлива московська політика, тобто власна, самостійна, без унапрямлювання Росії, в якій і Московія “була знаряддям, так само не раз жорстоко експлуатованим, які інші країни.” [6, 59]

Будучи самостійною, Московія має перенести столицю із Москви до Нижнього Новгорода із стратегічного погляду: за 300 км проходить білоруський клин. Так заповідали багато москвинських вчених, зокрема Радищев.

 Звичайно, після розподілу в Московії залишиться багато з колишньої політичної системи. Тому національна влада повинна повернутися до власно геополітичної осі. Вона проходить по лінії розселення москвинів  Твер Нижній Новгород.

Липа пише також про економічну самодостатність. Промисловість Московії виробляє в двоє більше, ніж Україна. А орієнтація його на звичайного москвина підвищила б рівень сільського господарства, яке має потенціал забезпечити майже повністю всю країну. З цього приводу Липа цитує Сталіна:” Розвій іде до того, що всі області стануть у нас більш чи менш промислові, хоча кожна має і повинна мати свою сільськогосподарську базу, коли не хоче зайти в сліпий кут.” [6, 65]

Основою незалежності Московії є, як вважає Липа, “Північна морська путь”, яка забезпечує країну вільним виходом до всіх материків, відтак — до світової торгівлі. Чорне і Балтійське море не стратегічні, оскільки виходи через них до Світового океану обмежені іншими країнами. Через це особливої ваги набувають міста Мурманськ та Архангельськ. Велику роль відіграє тут і Балто-Біломорський канал — “найважливіша артерія Московії”, що сполучає два моря і дозволяє мобільно перекидати флот з одного в інше. Також важливі енергетичні запаси запілля та його людські резерви. Московія повинна бути позбавлена імперського минулого.

Україна.

Липа, прагнучи Незалежності України майбутньому, розводить в різні боки аби уникнути зіткнень, геополітичні напрямні України та Московії. “Коли поземною геополітичною віссю Московії є Горішнє Поволжя, то геополітичною віссю України є Північно-Східний берег Чорного моря. Коли в Московії величезна більшість рік тече на Північ, то в Україні всі ріки пливуть на Південь, з винятком одної Кубані. Найприроднішою віссю експансії України є південна вісь, так як найприроднішою для Московії є вісь північна”. [6, 70] Отже, Московія — це Північ, Україна — Південь.

Зі збільшенням населення та промисловості, зокрема на Сході та Півдні, українські маси посунули в тих напрямах, “опановуючи праве доріччя Дону, розміщуючися від гирла Дунаю і Добруджі аж до гирла Дону”, а потім “із військовим характером почав заселювати терени північного Кавказу”. Попри боротьбу росіян проти такої природної експансії, які обмежили доступ до Криму та Дону, липа зазначає, що не у визначених “совітами” кордонах має постати українська держава. Її кордони — етнографічні, а не колонізаційні.

З процесами упромисловлення України геополітичні центри її всупереч давнім переносяться переважно на лівий берег Дніпра. З цього приводу дослідник дає ряд порад, що стосуються побудови шляхів сполучення у промислових районах, потреби чіткого визначення кордонів на Сході, запровадження суцільного судноплавства на Дніпрі та зрошення хліборобських ґрунтів.

 Кавказ. Виходячи з положення України  та потреби розподілу Росії, автор розглядає Кавказ х двох поглядів. По-перше. Це передусім природні багатства, зокрема нафта та цінні аграрні культури. Про стратегічність копалин Кавказу свідчить як російська, так і англійська політики. Друге. Через ці терени Україна може вийти до Перської затоки, відтак до світової торгівлі, а також до нових ринків, передусім нафтоносних — Іраку та Ірану. “Для молодих енергійних народів чорноморського басейну, а в першій мірі для України з кавказцями, дороги через Іран — це єдино можливі дороги до великої будуччини”. [6, 80]

Сибір.

Сибір не є частина Московії, а її колонія. Це і визначає його сьогоднішній статус. Те, що Сибір може бути самостійною державою, доводить в першу чергу сам клімат регіону (хоча цього замало). Він відрізняється від клімату європейської Росії настільки, що навіть за примусового перенаселення народів, зокрема українців, процеси “поворотнічества” (деколонізації) сягали місцями 50%. [6, 100] Відповідно до природних обставин місцеві жителі витворили культуру, що допомагає їм в житті серед не таких і сприятливих умов і відрізняє їх від інших народів. Саме це стало підґрунтям зародження сибірського сепаратизму. Він, як й інші подібні національні відрубності, відродження, пережив три стадії: культурну, економічну та політичну.

Вперше проявився у 1864 р. і розповсюдився по містах Омськ, Томськ, Красноярськ та Іркутськ. Документальне свідчення — відозви, що закликали до відокремлення від Росії, збройного повстання та “створення республіки на зразок північно-американських держав”. [6, 92] Головним рушієм руху став Микола Яринцев, що створив у Петербурзі сепаратистський гурток “Сибірський кружок”.

Коріння культурницького сепаратизму є в романтичній та народницькій літературі 19 ст. Вона, як стверджує Липа, була “в такому ж відношенні до російської, як американська до британської”. Микола Полевой відомий тим, що “підніс прапор літературного повстання Сибіру”. [6, 96]

 Важливу роль у формуванні самостійницької думки також відіграло культурознавство. Для нього було чимало простору досліджень: стародавні культури уйгурського, китайського, та індо тибетського походження, культури Танно-Туви, Алтаю, Прибайкалля. Ці дослідження оформились у створений “Інститут Дослідження Сибіру” в Томську.

 У відомій “Декларації 29 червня 1918 р.” було сформульовано основні положення економічної самостійності Сибіру. Його рушіями були спочатку кооператори, які проголосили “потребу сприяння і підсилення продуктивності Сибіру”. [6, 97] Купецтво — це другий, вищий рівень економічного сепаратизму, яке мало торгівельні зв’язки із Середньою Азією, Монголією, Північним Китаєм та навіть Англією.

Відтак постали питання, що потребували розв’язку. Основні з них торкалися внутрішнього устрою та політики Росії щодо нього. Місцеві жителі хотіли, по-перше, щоб до них ставилися як до рівноправних, а не як до колонії. По-друге, сибірська інтелігенція розуміла важливість  існування національної еліти, що не могла сформуватися без власної вищої школи, яку росіяни свідомо не бажали фундувати. Кооператори та купці протестували проти несправедливої економічної політики Росії щодо Сибіру, коли московська промислова продукція в Сибіру продавалася дорого, поза як сибірська в Московії — з перешкодами. Населення ж загалом, особливо прив’язане до землі, противилося перерозподілу землі на користь нових переселенців. “Сибіряками” називали всіх жителів, як слов’ян, так і, застосую російський термін, “інородців”. Проти нищення останніх виступала вся сибірська інтелігенція.

Культурницьке та економічне відрубництво з часом переросло у політичний самостійницький рух. Перший крок було зроблено в лютому 1917 р., коли були закладені земства, що протиставлялися і царизму, і більшовизму. Останні через це мали багато проблем. І. Багряний цю ситуацію описав у романі “Тигролови”. Вищим органом , що об’єднував земства, була “Сибірська обласна дума”. Їй передував організований у Томську “Сибірський обласний союз” та широка пропагандивна акція, що велася пресою, самоврядуванням та парламентської фракцією Сибіру в Петербурзі.

Однак, пише Липа, попри органічність сибірської державності, час її тривалості був недовгим. Це хоч і створило прецедент, та не створило традиції. Комуністи врахували це у своїй сибірський політиці, розділивши єдиний Сибір на декілька областей та усунувши саме поняття його окремішності. Під назвою “Сибір” виділено лишень його частку — Західний Сибір із Омськом, Іркутськом і Красноярськом.

А перед тим “Рада міністрів тимчасового уряду Сибіру” на чолі з Дербером проголосила “Декларацію 29 червня 1918 р.”, де себе оголосила центральною владою Сибіру і звернулася до держав світу із проханням про визнання незалежності Сибіру.

22 жовтня 1923 р. група борців, покидаючи Владивосток, на будинках підняла біло-зелений прапор як символ продовження боротьби за незалежність Сибіру.

Але еміграція політичної самостійницької еліти не означає, продовжує Липа, що ідея окремішності Сибіру загинула. Сибіряки, за етнографами, виділяються як окремий від москвинів та сибірських народів етнос. Їм характерний реалізм, енергійність, практичність, здібність до самодіяльності та відсутність російського патріотизму, про що свідчить побудова тріумфальної арки для Наполеона в 1812 р. Відрубність культури та характеру обов’язково породить відрубність політичну, принаймні автономістську.

Можливий державний центр — це міста Західного Сибіру, де сконцентровано більшість населення. Те, що всі залізниці несуть у собі не доцентровий характер і більше поєднують Середню Азія з Сибіром, ніж з Росією, зазначає Липа, “матиме велике значення в будуччині”. [6, 107]

Туранські республіки.

Туранські землі у складі російської імперії охоплюють терени сучасних країн Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Киргизстану, Таджикистану разом із Ойротією в Зх. Сибіру та Азейбарджаном. Липа розглядає перші п’ять, оскільки інші знаходяться в межах уже виділених теренів. Щодо цих п’яти країн і проводилася азійська політика Росії, саме вони мають бути виділені з Росії в окремі незалежні держави.

Просування Росії вглиб Середньої Азії відзначалося численними перешкодами у вигляді місцевої культури та релігії — ісламу. У завоюванні вона використовувала традиційні імперські методи: розділ єдиного на частини, нищення еліти та традицій народу, сіяння національної ворожнечі та заселення осадниками.

 Щодо Киргизії, то Росія підбивала її шляхом заселення території осадниками. Більшовики пішли далі, наголошуючи на  “приземленні кочовиків”, в той же час не забуваючи й про колонізацію осадниками. Пізніше до цього було додано і боротьбу із родовим ладом та ісламом.

“Розшматування Туркестану” проводилося дуже важко, оскільки він “був занадто органічним і занадто чужим”. Перед тим, як перейти до “традиційних методів”, Росія вела постійні війни. 2/3 локального бюджету йшло на потреби армії. Для подолання економічної самостійності окупанти встановили високі податки, а в додачу “систематичний грабіж земель, визиск робітників на чащарнях бавовника і гноблення всякої промислової ініціативи з боку місцевого населення”. [6, 126] Швидкими темпами йшла пролетаризація краю. Після повстання Енвер-Паші, “найславнішого молодотурка обіч Кемаля”, осадники найбільше зусиль вклали у викорінення почуття єдності Туркестану. Як було розділено Казахстан та Киргизстан, так протягом 1929-32 рр. постали Туркменістан, Узбекистан та Таджикистан із гірським Бадахшаном. Паралельно викорінювалася ідея єдності Туркестану. “За підставу більшовики взяли національний принцип, протиставивши його расовому — тюркізму”.

Радянська окупація цих земель призвела до втрати народами, що її заселяють, колишньої енергійності та войовничості. Липа пише, що вони справляють враження “народів колись ще кремезних, самовпевнених, а тепер зламаних в своїй силі”. [6, 131] “Ще довгий –довгий час народи Туркестану не будуть могти впровадити пантуранську ідею в життя,— стати осередком цього руху. Туркестан є занадто розшматований”. [6, 132

Ідея “Розподілу Росії” та українська зовнішня політика.

Система міжнародної безпеки, що ґрунтувалася на біполярності світу, після свого розпаду породила нові проблеми та питання. Їх різнобічні аспекти стоять в центрі уваги національних держав, зокрема України, оскільки легко здобута самостійність може так само легко бути втраченою. Середовище, в якому зараз перебувають держави невизначене і тільки починає окреслюватися. І якщо в цей час не приділяти достатньої уваги можливим конфліктам, то тоді буде вже складно втримати ситуацію під контролем.

Україна, після здобуття Незалежності, в порівнянні з іншими пострадянськими республіками, відносно спокійно пережила хаотичний стан державних справ. Проте і вона має досвід критичних ситуацій, таких як, наприклад, проросійський сепаратистичний виступ в Криму, міжнаціональне протистояння в Криму, конфлікт із “гарантом“ української військової безпеки навколо Тузли.

Ці та інші проблеми є наслідком невизначеності політичної еліти щодо принципових питань національної безпеки. Сюди можна додати і її недостатню сформованість як саме національної.

Концепція зовнішньої політики України була викладена в Декларації про державний суверенітет (липень 1990 р.),  Акті проголошення незалежності України. Базовим документом зовнішньої політики є “Основні напрями зовнішньої політики” (липень 1993 р.), в якому визначені основні пріоритети діяльності держави на міжнародній арені. Серед них — розвиток двосторонніх відносин, особливо з прикордонними державами, також із західноєвропейськими країнами, їх міждержавними об’єднання та країнами СНД, особливо Росії. Відтак, основною лінією зовнішньої політики є балансування між НАТО та Росією.

Двовекторність  не є стратегічним здобутком, як це вважають сьогоднішні керівники держави. Вона — має бути тільки тактичною, не більше, оскільки не відповідає розвиткові держави як такої, що без зовнішньої допомоги може захистити себе від агресії. Така політика є політика самообмеження, що вигідна всім сусіднім державам. Україна, якщо хоче бути великою, не може підпасти під однозначний вплив значних геополітичних потуг світу — США та Росії.

Огляд ситуації, що склалася навколо України, наводить на невтішні висновки, оскільки всі ті, кого називають “стратегічні партнери”, давно позбулися наївної цікавості, “пострадянського романтизму” у відносинах з України.

США, які прагнуть домінувати глобально, розглядають Україну як протиставлення могутності Росії в регіоні. Ця країна зацікавлена в самостійності України, в її геополітичних ініціативах, таких як, наприклад, ГУУАМ. Хоча загально українсько-американські відносини все-таки розглядаються через призму американсько-російських відносин.

Європейський Союз, до якого нам попри небажання самого ЄС варто намагатися пробитися, розглядає Україну як буферну зону, своєрідний санітарний кордон між ЄС та Росією. Ця організація схильна віднести Україну все ж до зони відповідальності Москви. В найближчий час значних посувів у справі вступу нашої країни до ЄС навряд чи варто очікувати. Така позиція випливає як з історичного досвіду, так із сьогоднішніх реалій. Європа більше звикла до “спілкування” з Росією, з нею, а не з Україною вона мала столітні дипломатичні відносини, союзи та війни. Економічно справа в тому, що Європа на 40% залежить від російських енергоносіїв. Відносини в європейсько-російських відносинах умовно можна назвати “енергетичними” по осі “Європа-Росія”. Це намагання ЄС як самостійної сили пояснюється прагненням скинути із себе “тягар” США як у сфері економічній, так і в рамках НАТО. РФ для ЄС — стримуючий фактор в експансії США та засіб уникнення “нерівномірної безпеки” всередині НАТО у разі створення Вашингтоном власної системи “протиракетної парасольки”.  

Поведінка РФ після розвалу СРСР природна. Це випливає із її історичного минулого. РФ доклала всі можливі зусилля для утримання контролю над колишніми “братніми” республіками. Прикладів тому хоч відбавляй, як в минулому— кримська автономія, справа з Чорноморським флотом, економічне протистояння, Тузла тощо,— так і можливих в майбутньому — плани Росії щодо побудови транспортних каналів в обхід України. За останні роки Росія значно програла в своїх імперських претензіях. Це породило відверту шовіністичну реакцію і політичної еліти, і звичайного народу, який, як свідчать соціологічні дослідження, готовий пожертвувати “дружбою” на користь великодержавності. 

З вище написаного можна зробити висновок. У найближчий час Україну не чекає “світле майбутнє”. Зараз іде боротьба за утвердження державності та відвоювання свого місця в системі регіональної безпеки.

“Розподіл Росії” Юрія Липи разом із “Призначенням України” та “Чорноморською доктриною” — це альтернатива сьогоднішній зовнішній політиці України. За своїм змістом в основі, не в деталях, оскільки багато чого змінилося, вона стратегічно окреслює перспективи та потреби України. Її також можна протиставити розгляду України іншими країнами як “буферу між” або другорядною, проміжною країною в певній системі безпеки. Оскільки на даний момент нічого не пропонується кращого і в майбутньому не запропонується.

Ідея розподілу Росії в най ближчий час має стати ключовою в українському гео- та зовнішньополітичному світогляді. Він має прийти на зміну нав’язаним стереотипам про “братній народ”, “велику Росії, що завжди допоможе” і “без Росії Україна неможлива” , в яких є прихований зміст, що Україна не здатна сама вирішити проблем, тим самим прирікаючи себе на статус “зони життєвих інтересів” Росії. Кожен український політик, військовий, дивлячись на географічну карту Росії, має задумуватися не над величчю, а над знесиленням і, врешті-решт, її розподілом.

Беручи цю ідея за основу в українсько-російських відносинах, Україна має активізувати свої ініціативи з приводу створення та пожвавлення регіональних об’єднань, в основі антиросійських,—ГУУАМ, Балто-Чорноморське співробітництво, військового співробітництва з сусідами, активно протиставлятися економічному впливу російського капіталу, шукати справді стратегічних партнерів, як на мене, це може бути Польща в Європі. На територіях, де Росія активно використовує російськомовне населення як “п’яту колону”, Українці мають перейняти інформаційне поле під свій контроль. Надавати допомогу країнам, які теж мають схожі проблеми,— Закавказькі республіки, Молдова, Білорусь, Казахстан та ін. В цьому ж руслі Україні важливо допомагати (зброєю, фінансами, за потреби — і притулком для політичної еміграції) і внутрішньо російським автономіям, прикриваючись “правами людини”, “культурним співробітництвом” тощо, які мають сепаратистські настрої, зокрема Чечні та фінно-угорським народам.

Така постановка питання в політиці викличе відповідну реакцію Росії. Але це — тільки додатковий аргумент для продовження такого відношення та політики щодо неї.

Висновок

Розподіл Росії як ідея довершує всі попередні ідеї, наприклад Хвильового чи Донцова, про повний розрив із Росією. Вона починає новий етап у розвитку національної ідеології.

Ідея розподілу Росії має неабияке виховне значення в після колонізаційній Україні.

Встановивши розподіл Росії як мету в зовнішній політиці, Україна як держава має перспективи стати сильним та важливим гравцем світової політики. Така постановка питання спонукатиме до пошуку правильних шляхів розвитку України.

Існування Росії в принципі — загроза для України. Вільна і незалежна Московія, як й інші національні республіки — запорука здійснення вічних прагнень України.

Читачі Ю. Липи після Другої Світової війни сумнівалися в його ідеях, скоріше розглядаючи їх як “душевні ліки”, ніж як реальну можливість. Проте час все таки довів таку можливість. Головне полягає в тому, що розподіл уже давно триває і є підстави для його продовження.

Список використаної літератури.

1.     І. Лисяк-Рудницький, “Напрями української політичної думки”, Л., 1991р.

2.     Л. Биковський, “Ю. Липа — апостол новітнього українства”, Женева, 1946р.

3.     “Юрій Липа: голос доби  і приклад чину”, збірник наукових праць, ред. Т. Салига, Л., 2001р.

4.      “Апостол новітнього українства: спогади про Ю. Липу”, ред. П. Кіндратович. Л., 2000р.

5.     Творчість Юрія Липи в культурно-історичному аспекті 20 ст. Матеріали наукової конференції. Одеса, 27-28 квітня 2000р., ОНУ ім. Мечникова.

6.     Ю. Липа, “Розподіл Росії”, І-т народознавства НАН України, Львів, 1995 р.

7.      “Україна-Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин”, РНБОУ та НІУРВ, відповідальні редактори: С.І. Пирожков, акад. НАН України О.П. Лановенко, д-р філос. наук.

8.     “Україна та Росія у системі міжнародних відносин”, РНБОУ та НІПМВ, головний редактор С. І. Пирожков, академік НАН України.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментарі.
Будь ласка, реєструйтеся.

Powered by AkoComment 2.0!