Формування цілого шляху розвитку України, його філософське осмислення – це справа не з легких, хоча й заслуговує лише на повагу. Оцінить її далеко не кожен.

Утім, те, що ми робимо нині – це частина процесу, наслідки котрого для української держави стануть зримими, помітними лише за десятки років після втілення життя інтелектуальних набутків, розроблених нині на папері вченими та філософами.

Якщо таке втілення матиме місце.

Як і було обіцяно у попередніх дописах, ми повертаємося до теми екологізму – світогляду, котрий повинен займати провідне місце у картині світу кожного відповідального громадянина України - якщо він ще не втратив той самий патріотизм і почуття приналежності до власної країни...

Нібито передмова ("Ліричний відступ..." )

Я звертаюся даним циклом статей до усіх свідомих свого обов"язку та своєї совісті людей України. До усіх, без перебільшення. Я хочу висловити своє обурення як киянина і як людини, котра змалечку звикла любити природу, а не топтати її і стирати з обличчя планети. Я кажу це цілком усвідомлено і серйозно.

Тепер ми побачимо, наскільки ви, шановні українці, готові це сприймати.

Я звертаюся від імені протестуючої київської громади, котра опинилася сам на сам з страшною загрозою – грошима та їх власниками. Останні перетворилися на варварів нового століття, котрі ладні робити з нами і природою все заради своїх прибутків.

Моє місто нині мовчить. Як не "піднімають" його на акції численні форуми, блоки та громадські рухи, місто "безмолствует". А жаль. Кияни просто на очах багато що втрачають. А принцип "моя хата скраю", як завжди, найбільш ефективний. Бо не дає ніякої відповідальності, а лише – іноді - задоволення життям.

Я особисто буду боротися далі. Виходити на пікети, писати статті і не мовчати. Все ще – "якщо не я, то хто ж..."

Цим доробком я сподіваюся хоч на дещицю підняти рівень усвідомлення в масах того, що ми робимо – пояснивши академічною мовою, що таке екологія, екологізм і чим вони пов"язані та різняться.

В разі виникнення додаткових питань до автора можете залюбки писати на електронну адресу – androsland(@)inbox.ru.

А поки – в путь.

Вступ

Сучасний екологізм, який ми визначаємо як сукупність теоретичних концепцій та ідеологія, що має деякі якісно нові риси порівняно з "традиційними" ідеологіями, має бути грунтовно проаналізований як політологами, так і рештою науковців і включений до складу політики, що проводиться урядом України та решти держав світу.

Нині це є нагальною потребою нашого та загальносвітового суспільства.

Але чим саме є згаданий екологізм, які його витоки та сутність?

По-перше, у даній статті я хотів би спростувати деякі міфи, які сформувалися навколо так званого екологічного (хоча правильним було б назвати його екологістським) руху. По-друге, я хотів би у стислому вигляді викласти основні постулати сучасного екологічного руху і порівняти його з іншими течіями, у том числі тими, що мають характер антисистемних або тяжіють до антисистемності.

Отже, розпочнемо.

Екологізм аж ніяк не існує у якомусь просторі поза звичайними людськими проблемами. Коли нам починають казати, що справжній еколог має перейматися проблемами того, що у дворі засмічено, а у крані вода протікає, це є докором передусім тому народу, який терпить те, що у нього в дворі засмічено. Це є справою щонайменше комунальних служб, а насправді – територіальної громади, тобто того самого громадянського суспільства, про яке багато говорять, але яке спромоглося поки що тільки на те, щоб зібратися в один знаменний день (чи то ще ніч) на Майдані і "викричати" собі нового президента[1].

Отже, екологісти мають займатися певними проблемами, що  мають прямий вплив на життя суспільства. Але разом з тим ці проблеми вже віднесені до свого відання цілком специфічною наукою – екологією - і відмежовані від решти проблем, які прийнято називати соціальними, політичними, економічними, культурними. (Можливо, ви, читачу, знайдете ще деякі класифікації).

Екологізм займається захистом порушених сучасною індустріальною (в жодному разі не можна стверджувати, що вона вже доросла до якогось пророкованого "постіндустріалізму") цивілізацією гармонійних і тих, які були єдино найкращими для даного часу та місця зв'язків людини і природи.

Звичайно, ми не можемо розглядати будь-який зв'язок людини і природи у відриві від часу, від динамки розвитку. Не можна стверджувати, що людина порушила у своїй діяльності якісь "вічні закони природи" . Таких законів не існує. Так само постають й інші цікаві питання – що таке вид у біології, статична одиниця чи змінна. Відповідь, яку дають сучасні науковці – це змінна одиниця. Це лише пристосування певного генотипу, набору генів до конкретних умов середовища. Якщо уявити, наскільки змінилося дане середовище за тисячі й мільйони років існування планети Земля, стає зрозуміло, що ми як певна модифікація коду зараз існуємо лише в мізерно малому відтинку часує. І порушуємо закони (деякі філософи б сказали – лише закономірності) лише цього, з геологічної точки зору незначного за часом періоду.

Але при цьому не слід забувати, що міркуємо ми зараз не у відриві від дійсності. І тому навіть закономірності життєдіяльності конкретного біотопу, що склалися потягом, скажімо, 10 тисяч років і мали ознаки стабільності та гармонійності, не можуть бути порушені людиною, оскільки це несе конкретні вбивчі наслідки для конкретних людей.

Щоб не ходити занадто далеко у пошуках прикладів, приведемо приклад Чорнобильської катастрофи. Радіаційне забруднення стало причиною порушення рівноваги, що складалася в нашому регіоні протягом тисяч років. Різка змін радіаційної обстановки стала причиною ще більш гострого, аніж раніше, порушення природної рівноваги. Той оптимальний стан природний Полісся, який існував приблизно до ХІХ століття, до початку масованого "освоєння" регіону, був втрачений ще до аварії на ЧАЕС. Нині він є зміненим людиною незворотно. Щоправда, постає питання про те, що в регіоні будуть діяти якісь нові, пристосовані до людського впливу механізми регулювання біологічного життя. Такі процеси проходять зараз усюди.

Питання у тому, що часом вони суперечать намірам людства жити й надалі так, як воно хоче жити – із повним задоволенням своїх потреб у комфорті та забезпеченні продовольством.

Частина 1.

Визначення екологізму

Екологізм має бути визначений як світогляд, що спонукає діяльність людини та суспільства до гармонійного співіснування зі світом природи. Т. Гардашук.

Екологізм – це ставлення до природи, з якого логічно випливає вся інша картина ставлення екологіста до світу. Екологізм не має бути "слабший" або менш впливовий, скажімо, за націоналістичну ідеологію. Для когось це крамольні з точки зору ставлення до "ідейності" слова, і  автор готовий зустріти критику щодо таких тверджень, але такою є думка автора і його особисте ставлення. Екологізм за визначенням охоплює все ставлення людини до життя.

Тому що всі навички правильної, природозгідної поведінки формуються з раннього дитинства. Слід почати з того, щоб людина запам'ятала на все відоме життя, що здійснити нібито елементарну дію - кинути обгортку під ноги – це неправильно, що вихлопи, які викидають автомобілі – це зло (буквально, на рівні присвоєння символів у свідомості), і що дерева в місті слід не вирубувати, а саджати, де тільки можна, і навіть більше.

І тоді екологізм увійде до свідомості людини як необхідний її елемент. Інакше матимемо спільноту справжніх жлобів (пардон за мої неакадемічні та нефілософські вислови...), яких ніхто не вчив ні терпимо ставитися до природи, ні поважати одне одного.

На жаль, добряча частина населення України саме з таких жлобів на сьогодні й складається.

Екологіст ніколи не перетвориться на жлоба – у нього занадто надійні механізми гальмування поривань до "неправильних" з точки зору екології та моралі вчинків.

Екологісту ніколи не буває "все одно". Кожного дня з пробудженням він відчуває весь тягар відповідальності за все, що відбувається навколо.

Екологіст має сам вирішувати ті проблеми, за які він береться, інакше він перетвориться на елементарного бюрократа. І екологіст сам має бачити наслідки своїх рішень й не боятися визнавати, що сталася помилка – у разі, що вона дійсно була здійснена – і відразу ж виправляти її усіма силами.

Слід зазначити, що екологіст несе на собі такий тягар лише в суспільстві, де немає або мізерно мало подібних до нього. Де людям байдуже до проблем локальних та й - часто – глобальних, і не лише екологічних,  а й будь-яких, що стосуються прямо чи опосередковано їх життєдіяльності.

З огляду на таке становище слід було б щоденно робити так, щоб усі люди в суспільстві, принаймні більшість, що здатна до сприйняття нових ідей, стали екологістами за переконаннями. Щоправда, механізмів такого примусу до певних переконань не існує, тим більше що ми воліємо назвати наше суспільство демократичним. В суспільстві з авторитарним політичним режимом такі механізми можуть існувати, але слід враховувати, що ніколи грубим примусом не можна забезпечити обережніше ставлення до природних ресурсів і ощадливіше їх використання. А це те, з чого починається екологізм. Власне, ніколи ще насильством ніхто не навчив людей чомусь доброму. Можна створити примусом лише видимість загальної згоди – але як тільки терор слабне, згода розпадається.

Тож ми маємо змиритися з тим, що частка екологістів у суспільстві стабілізується на певному рівні (хай невисокому) - і працювати принаймні з тими, хто вже засвоїв екологічні ідеї та прагне діяти. І шукати всіма силами  тих, хто потенційно здатен їх засвоїти та перейти до конкретних дій.

Немає проблем "локальних" і "глобальних" для екологіста. Просто він живе в конкретному середовищі і часі, і на його долю припадає той шмат проблем, який в цьому "середовищі і часі" виникає. Дерево, що рубається у даному місці, так само важливе, як і аварія танкера – от тільки ти опинився саме в цей час саме в тому місці, де рубається дерево. І завжди має бути той, хто буде займатися вирішенням проблеми розливу нафти. А якщо такого нема, ним станеш ти, бо ти найближчий для місця катастрофи. Такою є, якщо її чітко окреслити, стратегія дій екологіста. Дій тут і зараз – але намагайся по можливості діяти всюди. Обирай пріоритети – без цього теж ніяк не обійтися. Інколи одна подія чи проблема є значно важливішою за іншу, хай навіть вона складніша для розв"язання.

Питання про ідеологію вирішується нами однозначно: ми співіснуємо з численними суспільними явищами, і ми не прагнемо домінувати над ними. Це й не дивно, адже екологізм гармонійно вплітається до будь-яких політичних та іншого роду переконань (окрім якихось зовсім збочених - культу смерті та ненависті до всього живого, наприклад). Ми ефективно взаємодіємо з такими переконаннями, як релігійні, національні, класові (у розумінні Маркса)– якщо все ще вважати класову свідомість поширеною в якихось субкультурах.

Нема сенсу утверджувати свою першість (чи домінування) над цими явищами. Просто час від часу певні переконання є зручними засобами долучити до захисту природи (природного середовища) у тому чи іншому місці ще більшу кількість людей. Часом ці переконання є чимось більшим або значнішим для окремого екологіста.

Ну то що ж... Кожна людина має право на конструктивний саморозвиток  і власні переконання.

У читача може скластися справедливе враження, що екологіст – людина таки універсальних поривань. І це справді так. Я маю на увазі, що намагання поліпшити відносини людини і довкілля призводять до прагнення поліпшити і стосунки людини з людиною, поліпшити усе на світі, охопити те, що зазвичай людьми не охоплюється.

Уміння свідомо не викинути сміття в непризначеному місці має йти поруч з умінням ніколи не вдарити свою дружину. Або дитину. Або будь-яку людину (твердження, яке відразу ж відкинуть звиклі вирішувати усі питання за допомогою своєї сили, а не переконанням). Мої міркування не стосуються тих "дітей вулиці", "пацанів" різного фізичного та психічного віку, що звикли жити "по понятіям" і мають зовсім іншу логіку виживання в суспільстві та інші уявлення про честь і гідність. Для них сила є нормою. Для екологіста – ні. Хоча її застосування проти свідомо агресивних особистостей не виключається. Іноді вона необхідна – хоч це зазвичай і критичний момент.

Уміння любити тварин – для початку абстрактно - має призвести до уміння їсти лише овочі, а не м"ясо. Посилаючись на цей приклад, ми маємо доводити свої переконання до логічного кінця, мало не до абсурду. Інакше це не стійке переконання. Інакше вони легко спростовуються посиланням на те, що їх неможливо підтримати практичними діями у повному обсязі. 

Я, автор, сам ще не вмію бути вегетаріанцем – довести власні переконання до свого піку – тому що я сам ще в полоні наших цивілізаційних догм. Так я свідомо підтримує жорстокість (хай навіть вимушену, хай навіть таку, що має корені в правилах природного виживання усіх живих особин) людства, бо я змушений це робити.

Врешті-решт, на цей приклад знайдеться контраргумент – людина здавна жила плодами природи, вбиваючи ці самі плоди і споживаючи.

Однак так могло продовжуватися тільки за ситуації, коли ресурси здавалися відносно невичерпними, і поки не було засобів масового вбивства усього живого (мало не за класиком англійської політдумки Джоном Локом – "коли було достатньо землі для всіх людей..."). Поки людина не мала змоги зловживати своєю здатністю до свідомого вбивства.

Екологіст пам"ятає про все. Усе, що діється у світі не за природними законами, ятрить його совість. Живучи, він має щоденно сприймати душею гріхи світу людей – і думати, мало не щохвилини міркувати та дізнаватися, як їх уникнути, як з ними боротися. Екологіст не може жити пасивно. Саме життя, його неприродні прояви не дають йому заспокоїтися.

І так – щодня.

Суспільство завжди являє собою мішанину. Мішанину думок, мішанину чорного з білим, добрих – у класичному уявленні - людей зі злими, субкультур, суспільних станів, переконань і взагалі будь-яких ознак, за якими відрізняються люди. Починаємо з того, що керувати цим хаосом можна лиш за допомогою сили. Примусу. Мова сили – єдина, доступна для широких мас. На одних переконання, широко рекламоване філософами ліберального напрямку політичної думки, діє, на інших ні. Сила діє на всіх.

Негуманно, жорстоко, але це факт.

Але завжди існував ще один факт

Це ми, дисиденти.

Протягом усієї людської історії існували певні поняття про те, як належить чинити, певні моральні норми, певні ідеї, для яких слід прагнути у своєму житті і про які ніколи не слід забувати.

В будь-якому разі дитину змалечку привчають до того, що певні речі робити погано, а певні – добре. Навіть "занедбана" дитина обізнана з цими правилами.

Але дитя виростає, стає людиною "зрілого віку"... І що настає потім?

Потім вона стає звичайною людиною.

Тією, котра живе як усі, тією, що ладна порушити ці норми, якщо "за це їй нічого не буде".

Тією, що терпить (за умов чисельної чи фізичної переваги ворогів) будь-яке насильство, знущання, будь-яку брехню й несправедливість...

Таку людину легко вмовити жити як усі. Вона й сама того хоче -  жити як усі, не думати про негаразди... Будувати свою країну, аякже.

Такі люди й справді багато видобували за своє життя вугілля, сталі, чавуну і т.ін, чесно виконуючи свій обов"язок... Деякі – чесно. Деякі залишилися на все життя "пацанами" й "тьолками" і породили нове покоління – таки самих "пацанів" і "тьолок".

А деякі стали дисидентами.

Я назву їх саме так. Кращого терміну не знайшов.

Їх мало. Їх дуже мало.

Вони завжди мають перед очима певні поняття по справедливість. Вони завжди мають перед очима пені планку, на якій, на їхню думку, має стояти людство. Вони завжди вважають, що людство перебуває в безодні, безодні несправедливості, з якої вони будь-що мають витягти цю людську спільноту – і жити нарешті так, як їх уявляється у їх мріях. У їх понятті про ідеал.

Врешті-решт, вони просто хочуть, щоб усі жили чесніше - так, як вони живуть самі.

А потім...

Потім постає питання, чи потрібні вони – такі - державі.

Їх розстрілюють. Їх оголошують поза законом. Їх топчуть.

А вони все одно роблять добро.

Вони пишуть, вони протестують і організовують пікети...

А їх все одно топчуть або не помічають.

Бо навкруги маса. Сліпа маса.

Такі люди своїми голими руками допомогли повалити Радянський Союз і – частково - Російську імперію. Такі люди творили добро понад усе, такі люди оголошували себе "в"язнями совісті", і їх саджали до концтаборів перш за все.

І всі вони вільно чи невільно ставали рабами – ділків, ідеологів, хитріших за них, американців, масонів, ЦРУ, КДБ... Будь-чого.

За що вони боролися? За те, що до влади прийдуть більшовики? За те, що розпадеться Союз, а потім безпросвітня бідність поглине всі країни, що постануть на його попелищі?

ВОНИ ЦЬОГО ХОТІЛИ?

Звичайно, ні.

Просто історії як процесу завжди все одно, чи постає імперія, чи рушиться. Історії все одно, як діють люди і чого вони прагнуть. Імперія – це політично нейтральне за точки зору історії утворення. І будь-яка держава є нейтральною, бо вона пушинка, миттєвість у вічності часу, який являє собою історія. Вона колись почалася й ніколи не закінчиться. Поки ми живемо.

Тому ми маємо серйозно подумати над тим, чим займаємося ми в даний момент.

Ми будимо тих, хто ще не прокинувся.

А потім? А потім що?

Усе, що зробили радянські дисиденти – це принесли в гнітючу радянську дійсність трохи добра.

Усе, що зробимо ми - це спробуємо відвернути чергову забудову.

Усе, що зроблять наші нащадки – це спробують боротися зі злобою та нечесністю, що пануватиме в душах інших нащадків.

А історія йтиме собі далі.

І їй завжди буде абсолютно все одно.

Тільки от мені зараз не байдуже.

І я розумію, що я таки знаходжу потихеньку сенс життя – той самий, котрого немає.

Бо мені так легше жити

Бо тільки так і не інакше я живу.

А не просто існую.

Частина 2.

Радикальний екологізм

Цікавим для читача може бути наведення конкретних постулатів радикального екологізму, що були розроблені у 70-80 рр ХХ ст..

Основні "програмні" положення філософії та тактики дій руху "Земля перш за все!" (радикальний напрям екологізму) викладені у книзі Дейва Формена "Сповідь ековоїна" та звучать наступним чином (наводжу цитати або скорочений виклад тез автора за текстом книги):

1. Добробут Землі є пріоритетним, якщо це необхідно, навіть пріоритетнішим перед добробутом людини. Тобто саме те, що є одномоментним інтересом людства, є згубним для короткочасного або довгочасного здоров'я біосфери (і для довгочасного добробуту людей). Слід перш за все цінити тривалий у часі добробут і біологічне різноманіття Землі. Люди мають пристосуватися до планети. Ми маємо бути добрими, співчутливими і турботливим до інших людей, але Земля має пріоритет.

2. Відмовитися вважати мірилом цінності людські істоти. "Окреме людське життя має не більшу внутрішню цінність, ніж життя окремого Ведмедя Грізлі". Трагедії соціального життя Третього світу дорівнюють (але не перевершують – О.А.) за масштабами трагедіям, які щохвилинно розгортаються у взаємодії людини й природного світу.

Безперечно, тут ми маємо промовистий приклад відходу від класичного гуманізму, і це не могло не породити різку критику з боку "лівіших" колег Формена. Все ж таки соціал-демократична держава на перше місце ставить Людину, а не Тварин. Суспільство споживання, хоч би яким соціал-демократичним воно було, все одно має якимось чином споживати і перетворювати "плоди природи".

3. Беззастережне прийняття філософії "глибинної екології" або біоцентризму. Природні істоти самі по собі мають цінність і живуть задля самих себе (це ще один спосіб довести, що вони теж мають цінність, внутрішню гідність). Ніяких "ресурсів" для людського споживання не існує і не повинно існувати в людському уявленні. Антропоцентризм – прямий опонент руху "Земля перш за все!". Усе в природі, що є ворогом для людини (хвороби, тварини-"шкідники" та ін.) є органічною частиною механізму саморегуляції.

Ці ідеї, між іншим, дістали продовження в творі іншого радикального послідовника "радикального екологізму", що вважав СНІД та глобальні пандемії цілком природним фактором обмеження людського населення на планеті. Звичайно, з "загальносвітової" точки зору це правильно, але особисто для кожної людини я б ніколи не побажав пережити "природний засіб саморегуляції"... Я ж нормальний член суспільства, чи не так? :)

4. Розуміння того, що дика природа – це реальний світ. Він становить переважаючий об'єм поверхні Землі, порівняно з ним усі творіння людської технократичної цивілізації – міста, комп'ютери, комунікації та ін. є явищами плинними та мізерними. Тому найважливішою проблемою для людства є збереження "дикості" та біологічного різноманіття, що панувало у природі до приходу людини. Усі речі взаємопов'язані (це один з основних постулатів екології), і тому не слід нехтувати й "побіжними" заходами – захистом миру на Землі, наприклад, - але найголовнішими залишаються ті кампанії, які спрямовані на захист і від імені дикої природи.

Природа безсловесна – але ж люди можуть промовляти на її захист. Ми й промовляємо. Кричимо на усіх мовах світу.

Інша справа, що не всі хочуть слухати.

А дехто має у тому, що ми кричимо, певні інтелектуальні сумніви.

5. Визнання того, що на Землі існує занадто багато людей. Навіть якщо вирішити проблему несправедливого розподілу матеріальних благ (яку прагнуть вирішити ліві партії), існує шість мільярдів людських істот, що перетворюють природний світ на матеріальні товари і харчування та спустошують таким чином природне різноманіття.

Це не значить, що радикальні екологісти не повинні ігнорувати економічні та соціальні причини перенаселеності і не мають критикувати накопичення статків в руках все меншої купки людей. Єдиним постулатом тут є те, що біорізноманіття і сама дика природа несумісні з демографічним вибухом.

Для країн так званого Третього світу натяк досить прозорий...

  6. Глибокий сумнів, і навіть антипатія до “прогресу” та “технології”.

Це не значить, що активісти руху мають відразу ж почати уникати усіх проявів технологічної цивілізації. Вони належать до неї і використовують її; але з цього не випливає, що вони не можуть критикувати її.

Живи, але май совість...

Взагалі, Дейв Формен, ідеолог руху, робить цікавий висновок: життя у суспільстві мисливців та збирачів було в цілому здоровішим, щасливішим та безпечнішим, ніж життя сучасного селянина, промислового робітника  та службовця у бізнесі. На кожне матеріальне "досягнення" прогресу, на його думку, наводиться дюжина втрат глибокої та величезної цінності.

Ці слова різко контрастують з аргументами на користь сучасного рівня життя, коли часто наводяться цифри про середній вік людини рівня первісносуспільного ладу та рівня сучасної технократичної цивілізації. Однак варто визнати, що наша цивілізація породила нові, невідомі нашим предкам проблеми – як морально-психологічного, так і фізичного плану, породила необхідність пристосовуватися до цілком нових, незвіданих умов середовища. Таким середовищем стало для сучасних людей місто з його штучною, неприродною інфраструктурою. Таки чином, певний сенс у твердженнях відомого "екологіста-екосаботажника" існує.

7.  Відмова від раціонального мислення як єдино можливого. Рух "Земля перш за все!" наголошує на різноманітті думок всередині руху і необхідності поваги до цих думок. Але разом з тим його ідеологами стверджується, що хоча раціональність є прекрасним і корисним інструментом, це всього-навсього інструмент, один зі способів аналізу питань. Не меншу силу має інтуїтивне, інстинктивне розуміння. "Ми скоріше осягнемо істину в дикій природі, ніж просиджуючи у бібліотеці" (твердження зовсім крамольне для людини, що виросла на досягненнях "класичної" гуманітарної культури і точно знає, що в книгах уся істина... :) ). Оскільки Земля, її природа перебуває у критичному стані, нема часу на обережний раціональний аналіз. Слід діяти.

Власне, це твердження взяте на озброєння більшістю сучасних природозахисних організацій – якщо це не Партія зелених України, звичайно. :)

8.  Не прагнути респектабельності або легітимності перед обличчям тієї “банди злодюг", що, за словами Д.Формена, "править людською цивілізацією". Цікавим постулатом руху є такий: "Ми – не божевільні; ми – люди здорового глузду у божевільному людському суспільстві і здоровому природному світі". Однак рух прагне уникнути і небезпечного міркування, що було прийняте на озброєння деякими іншими  радикальним рухами: міркування про те, що слід бути агресивними і свідомо намагатися залякати інших. Рух "Земля перш за все!" не пішов цим шляхом, намагаючись не викликати антипатії, будучи сильним та цілеспрямованим. У той же час, хоч рух і руйнує систему, а не перетворює її, вкрай необхідно, щоб аргументи і дії радикальних екологістів ґрунтувалися на екології як науці та мали біологічну респектабельність.

9.  Прагнення вийти за межі віджилих догм лівих, правих та центристів. Насправді увесь обшир політичних та релігійних доктрин являє собою міжусобні суперечки між різними фракціями гуманізму (а рух, нагадаємо, відмовляється від зосередження лише на людині як меті розвитку суспільства). "Земля перш за все!" не є ні правим, ні лівим рухом; "він навіть не попереду".

Що вже стає цікаво... Особливо для нашої політологічної "тусовки".

10.  Небажання возносити будь-яку етнічну, класову або політичну групу людей на п”єдестал і робити їх недоторканими для "незручних" питань. Жоден з урядів у світі не є досконалим у справі захисту дикої природи. Саме тому рух вважає себе спорідненим з визвольними рухами аборигенних народів Землі (звичайно, не закриваючи очі на антиекологічну діяльність, що може вникнути в середовищі цих народів). Марксистський постулат про те, що пролетаріат є носієм передових ідей, був відкинутий рухом перш за все – робітник мають усвідомити свою провину у руйнації природи нарівні з усіма членами суспільства.

         Отак, панове, нічого ставити на перше місце свої класові інтереси!

         Утім, як і будь-які споживацькі інтереси взагалі. Ви не для того народилися на цій землі.

11. Дії мають визначати нюанси екологістської філософії руху, а самі активісти мають визнати, що вони мають діяти. Теоретичні дискусії здатні лише загальмувати здійснення справи.

12. Визнання, що активісти руху мають змінити свій спосіб життя, зробити його більш узгодженим з природою. Рух перейняв твердження Арне Наїса про те, що ми здатні досягти істинно "глибинно екологічного" способу життя, але кожен з людей має прагнути до цього. Радикальні екологісти мають усвідомити компроміси з системою, на яку вони йдуть задля збереження природи, і робити усе можливе, щоб обмежити свій руйнівний вплив, що чиниться мимовільно.

13. Зберігати почуття гумору та радість життя. "Ми боремося за красу, за життя, за радість. Ми сміємося над нашими противниками і, що більш важливо, над самим собою".

Цікаво, багато сучасних політичних течій, і лівих, і правих, здатні посміятися над самими собою?

14. Усвідомлення того, що "ми усі по суті є тваринами". Ідеологи технократичного суспільства часом проголошують постулат про те, що люди недалекого майбутнього мають відмовитися від тваринних інстинктів і перетворитися на вищих, моральних істот. А таке не може статися. Люди не можуть стати андрогінами, звільненими від усього тваринного.

15. Визнання руху “екосаботажу” законним інструментом для збереження природного різноманіття. Не завжди і не повсюдно доцільно його застосовувати, але перш за все цей офіційно незаконний у багатьох країнах інструмент екологістської боротьби має бути визнаний нормальним і прийнятним для самих члені руху. Врешті-решт, кажуть "екосаботажники", ми ж не терористи, чи не так?.. І діємо, щоб захистити все життя на землі і, можливо, поза нею, в тому числі і людське.

16.  І, нарешті, ”Земля перш за все!” є рухом воїнів. Вироблено було нове поняття - ”ековоїн”, людина, що жорстко відстоює свою природозахисну позицію. "Воїн визнає, що його життя – не найважливіша річ  у його житті". Інші, важливіші речі – це Земля, еволюційний процес, мільйони видів тварин, що мають ділити з ним цю Землю.

Отже, рух "Земля перш за все!" став своєрідним наслідком відходу від легальних та "конформістських" засобів політичної боротьби за збереження природи та став уособленням радикального руху екологістів, взявши на себе справу безкомпромісної боротьби. Інші рухи в основному пішли шляхом обережної співпраці з офіційними структурами технократичної цивілізації, кульмінацією якої стало створення екологічних партій, що найбільш ефективно та розгалужено стали діяти саме у Європі.

Ну що ж... Тепер питання.

Одним з улюблених методів "екосаботажу", описаним у тому числі у знаменитих книгах "Банда гаєчного ключа" та "Підручник з  екосаботажу"  у 80-х роках, є метод "шипування". Він полягає у тому, що по периметру дерева, приреченого на знищення, забиваються під кутом гвіздки (зазвичай це робиться темної ночі найспритнішими членами руху - із зрозумілих причин) - приблизно на рівні лінії, по якій проходить пилка. Самому дереву це не шкодить, пошкоджується лише зовнішня нежива оболонка - кора. А от пилці, яка наткнеться неодмінно на декілька таких гвіздків, та ще й забитих під кутом... Вона ламається відразу ж, як тільки стикається з гвіздком, причому без можливості відновлення інструменту "природознищення". От такий беззбройний і безкровний "екосаботаж", який, тим не менш, завдає інколи мільйонні збитки. І невгамовну радість учасникам "екорадикального" руху. Утіху від того, що – хай би яким чином – але ще декілька сотень дерев заповідного лісу врятовано.

Метод досить кримінально переслідуваний у багатьох країнах (з огляду на суто матеріальну вартість зламаних у масовому масштабі пилок), але дуже ефективний. До того ж ще й безкровний – "гине" лише дорога техніка.

Хочу задати уважним читачам пару питань.

А ви здатні взяти в руки пару десятків гвіздків і піти забити їх темної ночі в улюблене дерево, яке мають спиляти задля забудови? А ви справді на такий вчинок здатні?

Ви не боїтеся?

Ви не згадаєте про добу в "обезьяннике", яка вам за це по мінімуму  світить у нас, в Україні, про чималий штраф за кожен забитий гвіздок?..

І нарешті – ви добре поміркували і не забули прислухатися до примарного голосу серця?

Що ж, відповідайте кожен окремо – і ми вирішимо, чи по дорозі нам з вами.

Причинами різкої критики організації "Земля перш за все!" з боку інших, поміркованіших природоохоронних об'єднань стало нехтування з боку радикального руху людським життям (що виявилося у самопожертві самих членів руху) та приватною власністю, яскраво виражений антиантропоцентризм та те, що активісти "Земля перш за все!" створюють вкрай негативний імідж зеленому руху  загалом (таке твердження знаходимо у пані Гардашук. Воно й не дивно). Як приклад можна навести ту саму вже згадувану книгу "Народонаселення та СНІД", за яку автора, що вважав СНІД природним засобом підтримання рівноваги у кількості людей, назвали "екофашистом".

Напевно, мали на те підстави.

Все ж таки певної літератури Україна все ще гостро потребує – бо вона досі не перекладена...

Разом з тим слід враховувати й причини виникнення таких радикальних організацій: професіоналізація екологічного руху, скорочення біорізноманіття всупереч протестам екологів, загальний "стан стресу" західного суспільства, що не знаходить іншого виходу з пікової ситуації, крім відкритих акції екосаботажу. Усі інші природоохоронні групи так чи інакше вимушені були співпрацювати з урядом, перетворюючись на цілком лояльні щодо системи утворення. Це дозволяє їм більш плідно співпрацювати з урядовими організаціями, оскільки вони охоче йдуть на контакт з тими організаціями, що діють лояльно та у межах традиційних політичних параметрів. Партію Зелених вже згадали й прокрутили в голові?.. Активісти руху "Земля перш за все!" такими не стали й продовжують боротьбу й зараз, на початку ХХІ сторіччя.

Слід пояснити, чому я нейтрально ставлюся до релігійних, національних і класових переконань людей навколо. І чому вони так мало можуть допомогти у деяких питаннях.

Віра в Бога не породжує релігійного фанатизму. Його породжує постійне стикання з атеїзмом і ворожими релігіями чи політичними силами – як це сталося з християнством у Римській імперії. Якщо хочете дізнатися, чому вбивця вчинив убивство, слід завжди зазирнути в його минуле -  і побачити конкретні причини цього діяння. Так і з релігією, із будь-якою "серйозною" ідеологією, що стала на шлях серйозного, із застосуванням насильства, захисту своїх ідей.

Будь-яка ідеологія незворотньо стикається з цінністю людського життя. Скажемо коротко – завжди настає певний момент, коли треба вибирати – або вбити людину... Три, десять, тисячу людей, або саморозпуститися. Такий шлях пройшло ІРА, такий шлях пройшли славнозвісні - у деяких колах - визвольні рухи на зразок ОУН-УПА, і такий вибір мали перед собою всі, в тому числі "зелені". Вбити чи не вбити? Чи тільки калічити? А хіба калічити – це є гуманно?

Зброї до рук не брали лише деякі організацій, що виробили свою чітку ідеологію (я беру до уваги лише сучасну, за останні півтора століття, історію людства). "Гандісти" в Індії, прихильники М.Л.Кінга в США, відгалуження католицизму – Орден матері Терези (що, однак, не знімає тягаря страшного гріха – вбивства – з усього інституту церкви, у тому числі католицизму) і екологісти. Не озброювалися навіть прихильник руху "Земля перш за все", хоч і декларують вони зовсім не прихильне ставлення до людини як природної істоти і її діяльності, скоріше навпаки. Попри будь-що - людську природу, будь-які природні потяги, переконання – екологісти з року в рік продовжують ставитися з повагою до людського – і тваринного – життя, не вбиваючи нікого.

Єдиним контраргументом тут є лише короткочасність існування екологістського руху. Вважається, що за 50 років неможливо перевірити справжню безкровність і "ненасильницькість" ідей цього руху. Що ж, набираймо "бали" – пройдені роки життєвого шляху руху – і побачимо, хто тут справді правий.

Екологізм до цього часу діє таким самим чином, як діяли протестувальники у 2004 році – тоді, коли попри все обійшлося без марної крові на Майдані.

То хто після цього буде заперечувати те, що екологізм набагато "безневинніший" за три величезні людські духовні винаходи?

У боротьбі за природне середовище втрати несуть лише машини. Предмети. Техніка. Але не люди.

Тому що для нас, та й особисто для автора не лише Земля, а й люди є "перш за все".

Ким би ці люди не буди.

Голівуд показує нам от вже 15 років, що людину легко вбити.

Але чи обмежимося ми після такого одиничного акту усуненням лише одного життя з нашого нібито переможного шляху?

Ніколи.

Таким чином, вам потрібні ще якісь коментарі та аргументи на користь не-насильства?

Отже, термін "екологія" і "екологізм" мають суттєво різний зміст і смислове наповнення. Коли людина переймається проблемами забруднення навколишнього середовища та – навіть - естетичними й культурними проблемами, з ним пов"язаними, і прагне діяти практично, аби виправити ці проблеми, вона стає екологістом та учасником екологістського руху, а не екологом. Екології залишається сфера наукової діяльності і дослідження відносини людини і природи.

А вже як їх покращити – вирішують спільно як екологи, так і екологісти. І – хай навіть рідко – "звичайні" громадяни.

Продовження буде.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментарі.
Будь ласка, реєструйтеся.

Powered by AkoComment 2.0!