Публікуємо маловідомий текст Ю. Пундика "Український націоналізм".

І. НАЦІОНАЛІЗМ ЯК СВІТОВА ПРОБЛЕМА

На згадку слова «націоналізм» у пересічної радянської людини в уяві може виникнути образ чогось відсталого, дикунського, кровожадного й небезпечного. Це й не диво, бо саме так намагається партійна пропаганда вже десятками років змальовувати національ­ні прагнення поневолених російським імпе­ріалізмом народів радянської імперії до на­ціональної самобутности й політичної незалежности, до визволення з-під важкої руки «старшого брата». У післявоєнній добі, граю­чи на струнах існуючої серед народніх мас ненависти до кривавих нацистських наїздників під час війни, партійна пропаґанда, на­магаючись скомпромітувати націоналізм в очах людей, залюбки утотожнює його з на­цизмом і фашизмом. В такому утотожненні, націоналізм — це брутальна філософія ра­сової ненависти до людей інших націй, фі­лософія національного шовінізму й імперія-лізму з усіма страхіттями війни як засобу піднесення «величі» нації. Европа 20-го сто­ліття пережила аж дві жахливі війни, вик­ликані імперіялістичними амбіціями окре­мих народів. Не диво, що для багатьох сло­во націоналізм викликає в уяві привид пов­торення страхіть минулих воєн, і вони сподіваються раз на завжди звільнити світ від цих страхіть через проповідування ідей ін­тернаціоналізму, братерства людської спіль­ноти, не поділеної національними межами.

Для багатьох втеча від націоналізму є втечею від відповідальности за долю влас­ної нації і оправдання власного бажання як найкраще влаштувати своє життя у покірній співпраці з російським окупантом, з партією й урядом. Націоналізм і прив'язання до на­ції, чи то в усвідомленій формі чи теж як підсвідоме відчуття приналежности до спіль­ноти, накладає на людину співвідповідальність за долю цісї спільноти й моральний обов'я­зок боротися за належні їй права. Запере­чення ж націоналізму дає змогу втекти при­наймні морально від цих обов'язків і скритися за ширмою доволі загальних кличів відповідальности за людство. Інтернаціона­лізм цих людей — це по суті політичний нігі­лізм і неґативізм в ім'я досить примітивних інстинктів вдоволення своїх особистих пот­реб і служіння особистому Я, відкинувши потреби спільноти. Велику ролю у витворенні негативного ставлення до націоналізму серед т. зв. «прогресивних» людей зіграла й марксівська теорія клясового характеру історії й людських взаємовідносин. Не заглиблюючись у критику цієї теорії, помилковість якої до­казала новітня історія національних визволь­них рухів хоч би серед народів Азії й Афри­ки, де боротьба за визволення проходила й проходить під гаслом нації а не кляси, вар­то вказати хоч би на такі історичні факти.

Не дивлячись на свій інтернаціоналізм, Карл Маркс в душі був таки німецьким патріотом. Так, наприклад, під час франко-пруської вій­ни він цілком відкрито радів і гордився пе­ремогою німецьких армій, дарма що ця пе­ремога означала перемогу пруської реакції. Він також неоднократно вихваляв «генія» німецького народу у підкоренні й асиміля­ції слов'янських народів і зовсім таки рішу­че висловлювався за остаточну асиміляцію чехів і інших «віджилих» слов'янських на­родів німцями.

Сталін чомусь проголосив був останню вій­ну Вітчизняною війною, а не «пролетарською», «клясовою», тощо. Очевидно йому йшлося про те, щоб духово змобілізувати до тієї війни на­родні маси, а єдиним лозунґом, який міг був це зробити був національний лозунґ. А що спільного з клясовістю мав після пере­моги тост Сталіна за «великий російський на­рід, нарід-переможця»? Врешті, всі російські радянські автори творів на тему Великої Віт­чизняної Війни цілком відкрито пишуть про «російських вояків», «російську зброю», «ро­сійську перемогу», не турбуючись хоч би з чемности згадати, що чейже до перемоги при­чинилися також і українці, білорусини, гру­зини і інші народи так званої «радянської сі­м'ї». Отже, не клясові, а національні почу­вання зіграли головну ролю у війні; партія цього свідома і тому свідомо підтримує ро­сійський націоналізм, водночас нещадно побо­рюючи націоналізм поневолених росіянами народів.

Врешті, однією з важливих причин воро­жого   ставлення  до націоналізму,  особливо

серед політиків Західньої Европи й Північ­ної Америки, є політичний консерватизм. На­ціоналізм, чи то як процес кристалізації ет­нографічної групи в окрему політичну спіль­ноту, свідому своєї етнічної й духово-куль­турної окремішности від інших етнографіч­них груп, чи теж як політичний рух, що змагається за оформлення цієї окремішности в політичний твір — державу, незалежну від політичних впливів інших держав, є рево­люційний, змагається за зміну існуючого сус­пільно-політичного ладу. Таким був жидів­ський націоналізм на протязі кількох тисяч років, проповідуючи ідею «вибраности жидів­ського народу» й «дане Богом» право до Обі­цяної Землі. Досить сильні елементи націона­лізму можна бачити й у західньо-европейському протестантизмі, який був рухом не тільки за релігійну реформацію, але й за унезалежнення від політичних впливів римських пап. В Англії ще в половині 14 століття ви­даний був закон, який забороняв папам приз­начувати осіб на церковні пости в Англії й зніс право відклику до папських судів. На­віть Франція, хоч і не пішла за протестан­тизмом, то все ж в 1438 р. так званим Вуржськими Праґматичними Санкціями знесла пап­ську владу в країні. Революційним був і на­ціоналізм Французької Революції, яка дала нову концепцію нації як братерства людей од­нієї історично-духової спільноти і перетвори­ла лояльність до особи володаря, що дотепер був символом і навіть уосібленням нації за духом відомого вислову Люї XIV «Держава — це я», у лояльність до тієї невидимої духової спільноти-нації. Хвиля революційних зру­шень, яка перейшла по Европі в половині 19 століття і найбільше себе виявила у «весні народів» 1848 р., була також інспірована на­ціоналізмом, бо ж її ідеї політичних реформ в дусі лібералізму були мотивовані не тіль­ки соціяльними міркуваннями, але в першу чергу ідеєю вищости нації-народу над осо­бою володаря. Нація стала найвищою вартіс­тю, якій мусіли підпорядковувати свої інте­реси всі її члени включно з володарем.

Завершивши своє визрівання у чітких по­літичних національно-державних формах, за­хідній націоналізм перетворився з революцій­ного руху в консервативний патріотизм, тоб­то в ідею збереження й закріплення тих по­літичних форм національної  спільноти, які нація досягла в добі її революційного націона­лізму. Тому нікому й на думку не приходить обвинувачувати французів, англійців чи аме­риканців у «реакційному націоналізмі», коли вони разом з Де Ґолем говорять про «велич Франції», співають «Британіє володій!», або ставлять свою країну за зразок іншим. Для західнього європейця й американця націона­лізм тотожний з націоналістичними рухами сучасного століття, які змагаються за націо­нально-політичне визволення чи то шляхом політичної революції, чи теж через збройну революцію. Як революційні рухи, вони є за зміну існуючого стану речей і через це неми­нуче стають в колізію з національним консер­ватизмом старих держав, які прагнуть збе­регти «статус кво», щоб цим, мовляв, зберегти мир у світі.

Тому ми є свідками парадоксу, що деякі, на­приклад, американські політичні діячі, які теоретично визнають принцип свободи людини і свободи націй і принцип самовизначення на­родів, проголошений президентом Вілсоном, підтримують здійснення цих принципів тільки там, де це здійснення може пройти без вели­кого порушення існуючого політичного стану, а зате замовчують, а то й заперечують їх там, де їх здійснення означало б справжню рево­люцію в традиційних міжнародніх взаємовід­носинах.

Все ж націоналізм є не тільки фактом, яко­го нехтувати не сміє ніхто в 20-му столітті, але, як ще кількадесять років тому ствердив Вінстон Черчіл і як підтвердили події остан­ніх кількох десятків років, він є рушійною силою світових  подій нашого  часу.  Англій­ський соціолог і економіст Джон Стюарт Мілл ще сто років тому ствердив, що конечною пе­редумовою для існування системи свободи є «щоб державні кордони збігалися з кордона­ми окремих національностей», бо система сво­боди неможлива в умовах держави, складе­ної з кількох національностей. Швайцарія є щасливим вийнятком заперечення цього пра­вила; зате вже навіть у модерній історії бага­тьох навіть і «демократичних» країн бачимо чимало доказів того, як насильне об'єднуван­ня різних національних груп в одній дер­жаві  приводило  до   обмеження   свободи не тільки меншостевих національних груп, але навіть і для пануючої національности, коли політичні проводи перетворювалися в тоталітарні режими, ніби то в ім'я рятування цілости держави.

Націоналізм є рушійною силою духово-куль­турного розвитку і політичного життя, і про­блемою нашого світу не є як цю силу при­боркати й зліквідувати, а радше як її спряму­вати й використати для розгорнення всієї її енергії для дальшого людського проґресу. На думку американської письменниці Барбари Уорд, страшно було б уявити собі світ «без на­ціональних різниць, без різнородностей куль­тур і темпераментів, без можливосте контра­пункту й гармонії в міжнародньому житті».1) На щастя, національні різниці й національні почування настільки сильні, що часом навіть тисячеліття поневолення й чужих асиміля­ційних намагань неспроможні їх вбити. Клясичний приклад цього дає історія теперішньо­го В'єтнаму, колишнього Аннамського королів­ства, яке від 3-го століття перед народжен­ням Христа до 1428 року було під китайським пануванням і не піддалося асиміляційним впливам китайців.

Ті, які бачать в націоналізмі тільки неґативні сторони нездорової міжнародньої рива-лізації, яка, мовляв, веде до світових неспокоїв, переочують далеко важливіший його ас­пект особливо в сучасному етапі людської іс­торії: намагання зберегти національну окре-мішність так у духовому, як і політичному відношенні є в сучасну пору найбільшим за-боролом проти намагань комунізму накинути світові, як висловився був Джон Стюарт Мілл, сіру «одностайність думання й дії», перетво­рити світ у керовану з центру комуністичної влади юрбу людських комах, позбавлених індивідуальности і вільного думання. Націона­лізм це перенесення в площину міжнародніх взаємин принципів суспільно-політичної демо­кратії. Демократична система також не є дос­конала, поскільки вона, визнавши за люди­ною й окремими людськими групами широкі права індивідуальної свободи, створює переду­мови до існування внутрішніх суспільних кон­фліктів, зловживань правом свободи і нездо­рової конкуренції. А все ж, не дивлячись на ці недоліки демократичної системи, ми її го­тові захищати перед системами, які мають на меті ліквідувати її недоліки через знесення індивідуальної свободи і встановлення дик­татури однієї групи чи однієї людини.

Сучасний світ стоїть перед двома небезпека­ми: з одного боку повне заперечення свобо­ди й гідности людини в тоталітарній комуніс­тичній системі, з другого — небезпека поши­реної в Західньому світі філософії індивідуа­лістичного нігілізму. Ця остання проявляє се­бе в суспільному неґативізмі, заперечуванні таких «віджилих», на думку прихильників ці­єї філософії, вартостей, як любов до нації, віру у вищі суспільні ідеали, у цинізмі до суспільних потреб і в ідеалізації необмеженої і незв'язаної ніякими суспільними обов'язками особистої свободи. Задоволення особистих інс­тинктів стає метою життя, богом, «золотим биком», якому поклоняється молоде поколін­ня і якому потурають і старші. Мойсей врятував жидівський нарід від цієї небезпеки ду­хового розкладу своїми десятьма заповідями, «карами Божими» і візією Обіцяної Землі. Після-християнський Рим не видав свого Мойсея і, роз'їджений і ослаблений хворобою ду­хового нігілізму й матеріялізму, упав під на­валою східніх варварів. Перед сучасним сві­том стоїть та сама альтернатива: або попасти під панування нових східніх варварів з їх­ньою тоталітарною системою, в якій людина має бути перетворена в бездушне знаряддя виробничих процесів і позбавлена особистої гідности, або віднайти візію «Обіцяної Землі», візію призначення нації й обов'язків людини перед нацією й суспільством. Таку візію про­бував дати американцям Джон Кеннеді, закли­каючи їх не питати, що нація має їм дати, а питати, що вони можуть зробити для нації. Таку візію дає націоналізм, зобов'язуючи лю­дину працювати для нації й усвідомити свої обов'язки перед нею та поставити інтереси нації вище особистих вузьких інтересів.

II. ІСТОРИЧНЕ КОРІННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Український Націоналізм треба розглядати в двох аспектах: 1) як процес самоусвідомлення національної окремішности від інших етногра­фічних груп-націй і 2) як ідеологічний і по­літично-програмовий рух з чітко виробленою програмою мобілізації національних сил до боротьби за визволення, закріплення і розбу­дови української держави та впорядкування людських взаємовідносин в цій майбутній дер­жаві українського народу.

В першому, згаданому вгорі, аспекті, укра­їнський націоналізм не є новим явищем, інспі­рованим, як це суґерують вороги українських національних аспірацій, зовнішніми силами. Елементи свідомости української національної окремішности помітні вже в ранній княжій добі. Так. наприклад, літописець передає та­кі слова князя Святослава Завойовника до його дружинників: «Від предків дістали ми мужність... Нам або жити з перемогою, або славно полягти, як слід хоробрим мужам... Поляжемо, а не осоромимо землі нашої». Так само княжий епос 12 століття, «Слово про Ігорів похід» говорить про Україну як про одну національну спільноту, хоч і поділену між багатьох князів. Автор «Слова» картає князів за те, що не об'єднаються для захисту української землі. Треба відмітити, що він не вважає тодішньої Московщини за части­ну однієї української нації, бо, вичисляючи українські князівства, не згадує між ними Московсько-суздальського князівства.

Свідомість національної спільноти й окре­мішности вже зовсім ясно видна в творах 16 століття. Так, наприклад, перекладач Єванге­лія на українську мову Василь Тяпинський, у половині 16 ст., нарікає на занедбання ук­раїнської мови провідними українськими людьми, «в такім славнім, в такім колись та­лановитім народі руськім» і просить Бога дати йому «або згинути з батьківщиною, коли вона має до решти згинути, або, коли вона буде подвигнена, вибрести разом з нею з недолі». Українські автори 16-17 століть дуже часто в своїх творах відкликаються до княжих тра­дицій України. Це саме бачимо і в універса­лах Богдана Хмельницького, а його пляни Ко­зацької Держави аж по Вислу цілком вираз­но вказують на усвідомлення однієї україн­ської національної спільноти в її тогочасних етнографічних межах. І Хмельницький і йо­го наслідники цілком виразно розглядали ство­рену Хмельницьким Козацьку Державу як національну державу українського народу і як рівноправного чинника з іншими сусідніми державами у міжнародніх взаємовідносинах. Вимушений військовою конечністю договір Хмельницького про персональний союз з Мос­ковщиною в 1654 р. виразно застерігав за Ук­раїною національно - державну незалежність, включно навіть з правом незалежних міжна­родних дипломатичних зносин.

Гетьман І. Виговський заявляв московському послові: «Нехай Великоросія буде Великоросіею, Україна - Україною». А автор «Історії Русів», написаної в 60-их роках 18 століття в дуже яскравому українському націоналістич­ному дусі з постійним підкреслюванням дома­гання українського народу до політичної самостійности, передає таку заяву гетьмана Па­вла Полуботка, ув'язненого й замученого ца­рем Петром І: «Заступаючись за Батьківщи­ну, я не лякаюся ні кайдан, ні тюрем, і кра­ще мені найгіршою смертю вмерти, ніж диви­тися на загибіль моїх земляків... Коли за вся­ку кров пролиту на землі впімнеться її рід, то яка помста буде за кров українського наро­ду пролиту, від крови гетьмана Наливайка до сьогодні, пролиту великими потоками тіль­ки за те, що він шукав волі й кращого жит­тя на своїй власній землі і думав думками природними всій людськості?»

Повна ліквідація цієї національної незалежности Москвою після поразки союзних швед­сько-українських військ Карла XII і Мазепи під Полтавою в 1709 р. і русифікаційні нама­гання московських окупантів з метою повного знищення свідомости національної окремішности в Україні включно з забороною вжи­вання української мови не зуміли знищити українського націоналізму, про що свідчать чужинці, які в 18 і 19 століттях подорожува­ли по Україні. Один з них Ґеорґ Коль, писав у 1838 р.: «Прості люди з народу.... беруть бандуру й, співаючи, оповідають цілу історію народу, від величі Києва, Чернігова й інших славних міст їхньої батьківщини, про колиш­ніх великих князів, про гетьманів... про їх поневолення поляками, про повстання проти гнобителів і про з'єднання з москалями... На­решті приходять ті співаки до змалювання того, як страшно обманула Україну Москва. Коли вони кінчають, самі зітхають і плачуть, сумно стоять довкола них слухачі. Ті сльози, що майже ніколи не всихають, це найкращий доказ сили й живучости національного почу­вання й патріотизму серед українців... Нема сумніву, що коли врешті знов розпадеться велетенське тіло російської імперії, Україна... відірветься від неї і стане незалежна».

Саме з тих народніх низів вийшов і на тих, згадуваних Колем, народніх історичних думах виховався в першій половині 19 століття поет Тарас Шевченко, твори якого стали на протязі 19 століття й в початку 20 століття політичною програмою українського національно-визволь­ного руху. Оповідаючи про історичне минуле України і про її національне й соціяльне по­неволення Московщиною, Шевченкові поезії, під зовсім виразним впливом французької ре­волюції (Шевченків заклик «Вставайте, кай­дани порвіте і вражою злою кров'ю волю ок­ропіте» дуже нагадує слова Марсельєзи «хай нечиста кров наїзників зросить наші ниви») кличуть до боротьби за національне визволен­ня і за встановлення справедливої соціяльної системи, основаної на гідності людини.

Шевченків «Кобзар» став для українців 19 і початку 20 століття тим, чим була Біблія для жидів під час їхньої 2-тисячлітньої діяспори. Заборонені російською окупаційною вла­дою (сам Шевченко провів останні 13 років свого досить короткого життя у в'язниці й на засланні) твори Шевченка потайки ходили між народом, підтримуючи серед нього націо­нальні традиції і свідомість національної окремішности. Не дивно, що коли в 1917 р. під час російської революції українці в російській армії почали організувати окремі українські військові полки, багато з них були названі іменами героїв української козацької доби, зга­дуваних у творах Шевченка.

Шевченкова вогняна поезія була висловом тих почувань, які жили в Україні і які вис­ловив Шевченків сучасник і товариш з Кирило-Мефодіївського Братства, Василь Білозерський:

«Христос відкрив людськості рівність і бра­терство всіх народів, але ті, що добилися влади, знасилували християнський закон і почали гнобити слабших... В такому самому жахливому положенні найшлося і наше світ­ло — Україна. Прилучена до Росії на основі власних прав, вона терпить безліч кривд. її права позабуто і тепер вона, «є як сестра спо­рідненого народу, але як рабиня мусить тер­піти все, що тільки може бути нещасного в житті народу. Коли довше потриває теперіш­ній порядок, в якому все що українське зне­важається, в якому накинуто на нас чуже ярмо, в якому живемо мов чужинці на влас­ній землі, в своїй старій батьківщині, тоді Ук­раїна загубить свій відвічний скарб. Невже ми своїм життям заслужили на таку ганебну долю? Ні!... Ніодин з слов'янських народів не

повинен так дуже бажати незалежности й підтримувати в тій думці інші слов'янські на­роди, як ми, українці. В своїй минувшині ми бачимо приклади наслідків рабства й витри­валість у боротьбі за власні права. І коли ми, свідомі значення боротьби своїх предків, за­лишимося спокійними свідками неправди, ко­ли нічого не навчить нас приклад пропавших народів, коли ми не подбаємо про власне май­бутнє, тоді зовсім заслужено стріне нас доля народів-мерців. Але ми до цього не сміємо допустити!»

Ідеєю боротьби за національну незалежність від Росії проникнуті твори й інших поетів і письменників 19 століття, І. Котляревського, П. Куліша, Лесі Українки, І. Франка і інших. Провідний мотив їхніх творів найкраще можна передати словами Франкового вірша:

«Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить. «Довершилась України кривда стара, Нам пора для України жить».

А своє ставлення до марксистської догми про клясову боротьбу висловив І. Франко у 1897 р., у передмові до збірки «Мій Ізмарагд», такими словами: «Так багато недовір'я, нена-висти, антагонізмів намножилося між людь­ми, що — недовго ждати — і будемо мати, а, властиво, вже маємо, формальну релігію, ос­новану на догмах ненависти і класової бо­ротьби. Признаюся, я ніколи не належав до вірних цієї релігії. Я мав відвагу — серед нас­міху й наруги її визнавців — нести сміло свій прапор старого, щиролюдського соціялізму; це соціялізм спертий на етичне, щиро-гуманне виховання мас народних, спертий на розповсюдження освіти,науки,критики, людської та національної свободи. Цей соціялізм не спирається на партійний догматизм ані на деспотизм проводирів,на бюрократичну регляментацію всієї людської будуччини”.

Російська революція і розвал російської царської імперії створили для України нагоду завершити її національні прагнення створенням самостійної держави. Ці політичні прагнення були попереджені довгим розвитком національної української культури.В галузі науки найбільший український історик,проф. Михайло Сергієвич Грушевський, завершуючи довголітню працю своїх попередників, дає дійсну картину самостійного історичного розвитку українського народу й перекреслює офіційну лінію російської історіографії своїм многотомним монументальним твором „Історія України-Руси” (Львів-Київ 1898-1937); українська література нотуєпояву таких клясиків, як Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Франко та Василь Стефаник; національне українське мистецтво процвітає такими іменами як графік Юрій Нарбут.

Відразу після революції , в березні 1917 р. Створений був у Києві автономний український уряд,а в січні 1918 р. Україна проголосила незалежність від Росії, яку де юре визнали центральні европейські і деякі позаевропейські держави, а де факто також і держави Антанти. Хоч незалежна демократична Українська Народня Республіка, примушена воювати на кілька фронтів за збереження своєї суверенности, була остаточно завойована російськими комуністами і попала знов у склад відновленої російської імперії як складова частина Совєтського Союзу, то все ж, йдучи на формальні уступки українським національним прагненням Ленін примушений був визнати конституційну державну окремешність України,а Сталін – домагатися для України місця в Об’єднаних Націях.

Українська національна революція 1917-1919 років, якщо не фактична, так принаймні формальна державна окремешність України в сучасну пору перенесли питання українського націоналізму з площини етнографічної в політичну площину. Сьогодні питання вже не в тому,чи українці є окремою нацією,яка має право на власну самостійність і державність,а в тому, як визволити українську націю з під чужого окупаційного режиму.Нехтування національних аспірацій українців і заперечування їм права на державну самостійність, є не тільки порушенням елементарних принципів свободи націй, але й небезпечною помилкою в розв’язці проблеми Східньої Европи. Таку помилку зробила Німеччина двічі в цьому столітті – раз в 1918р.,підтримуючи федералістичний уряд Скоропадського,і другий раз у 1941 р., намагаючись перетворити Україну в свою колонію. Обидва рази вона зустрілася зі збройним спротивом українців.

Українська національна революція 1917 р. Яка відродила українську національну державність у формі Української Народньої Республіки, була завершенням одного етапу в історії українського націоналізму — кристалі­зації національного самоусвідомлення й виз­рівання свідомости мети національних праг­нень у формі суверенної національної держа­ви. Програ ж визвольних державницьких змагань зродила новий етап українського на­ціоналізму — появу Українського Націоналіс­тичного Руху як ідеологічно-програмової фор­мації, яка поставила наголос на визволення ук­раїнської нації через духову мобілізацію ук­раїнського народу до визвольно-революційної боротьби і висунула свою чітку програму по­літичного устрою майбутньої вільної україн­ської держави.

Було б помилкою розглядати цей націона­лістичний рух лише як реакцію на воєнну по­разку України в 1918-21 роках; ідеологічними коріннями він зв'язаний з українськими істо­ричними й духовими традиціями і від самих початків свого організаційного оформлення він цілком виразно відмежовував себе від ін­ших подібних політичних рухів, що з'явилися в Европі в 1920-1930-их роках. А все ж ряд його ідеологічно-програмових концепцій офор­милися під впливом досвіду програної війни за державність, хоч би тому, що його первіс­ні творці були учасниками тієї війни і ще довго після упадку української держави про­довжували цю війну у партизанських і під­пільних частинах. Для них скоро однак ста­ло ясним, що сама військово-підпільна бороть­ба не вистарчала і що потрібна була широка політична концепція й програма для умасовлення форм спротиву чужій окупації і для пе­ренесення боротьби з вузьких військово-бойових дій на широку площину духово-політичної дії. Цілком зрозуміло, що першим пи­танням, яке завдали собі ці бувші учасники української війни за державність і творці на­ціоналістичного руху, як політично-програмо­вої організації, була аналіза недавньої бороть­би за державність і причин її невдачі. Ця аналіза привела до таких висновків:

1). Українська національна революція 1917 р. була стихійним зривом, радше, ніж заздале­гідь приготованим і програмово унапрямленим рухом. У кожному подібному стихійному зриві настрої революційних мас є пливкі й політично неоформлені. Тому успіх револю­ції залежить від наявности сильного проводу, який зумів би спрямувати ті гасла в цілеспря­моване русло політичної програми й оформи­ти революційну масу в організовану револю­ційну армію й повести її до чітко визначеної мети за чітким пляном революційної дії. При відсутності такого проводу революція може перетворитися в хаос, а революційна маса го­това піти на політичні манівці за найбільш приманливими демагогічними гаслами.

В критичному і сприятливому для україн­ської революції періоді 1917 р. коли україн­ські маси чекали на провід, коли сотні тисяч українців зголошувалося з рядів царської ар­мії служити в українській армії і боронити незалежність держави, Україні забракло про­воду, який зумів би був ці прагнення вико­ристати в інтересі української незалежности. Перебуваючи під впливом соціялістичних ідей про інтернаціональний солідаризм робітничих кляс, живучи ілюзіями про природну прихильність пролетаріяту дотепер пануючої нації, Ро­сії, до національних прагнень українського народу і тому вважаючи всякий мілітаризм, в тому числі й український мілітаризм за яви­ще реакційне, український національний про­від на протязі критичних дев'яти місяців 1917 року не зумів мілітарно забезпечити здобут­ків національної революції, а навпаки — ще рішуче виступав проти тих, які почали органі­зувати українські військові частини для обо­рони національної «незалежности України. Ко­ли ж наступ «братнього російського пролета­ріяту», очолюваного Леніним, на молоду і без­боронну українську державу в січні 1918 року пробудив українських політичних провідників з утопійного сну і провід української визволь­ної боротьби опинився в руках людей з реа­лістичною програмою національної дії, вели­ка частина революційного потенціялу, що іс­нував в 1917 р., була вже змарнована.

Революційні маси, під впливом большевицької пропаґанди, у міжчасі спрямували свою енергію на самочинну розв'язку соціяльних проблем, на другорядні питання революції і тим вможливили московським большевикам зліквідувати незалежну українську державу. Щоправда, усвідомивши згодом небезпеку від большевицького режиму, ці самі українські маги почали ставити йому збройний опір, але опір цей, не будучи зорганізований, був кри­ваво ліквідований. Проґавивши нагоду закрі­пити свою незалежність у 1917 р., Україна втратила цю незалежність в пізнішій бороть­бі.

2). Ефектовність визвольної боротьби України в 1918-21 роках була ослаблена ще й док­тринерськими розходженнями між різними по­літичними партіями щодо другорядних питань соціяльного характеру. Ці розходження, що виявились навіть у спробах військових «пучів» інспірованих окремими партіями, розпорошу­вали зусилля й ослаблювали єдиний націо­нальний фронт боротьби проти чужої інвазії.

3). Як з одного боку московська большевицька інвазія виявила для українських політи­ків фальшивість кличів про міжнародню со­лідарність робітничих мас, так з другого боку ставлення держав Антанти — ЗДА, Англії й Франції — до української визвольної бороть­би примусило українських патріотів скептич­но сприймати всі величні кличі про міжнарод­ну шляхетність і справедливість, як от, на­приклад, славні 14 тез Вілсона про право націй на самовизначення. Сам уряд Вілсона відмо­вився під впливом москвофільських дорадни­ків визнати це право за молодою українською державою, заборонивши навіть продавати ліки для ослабленої хворобами української армії, а в той же час разом з Англією й Францією до­помагаючи реакційним російським військам ген. Денікіна в його інвазії на Україну.

Цей досвід був для українських патріотів повчальною ілюстрацією того, що світова по­літика не керується мотивами ідеалізму, і що єдина сила, на яку повинна орієнтуватися по­неволена нація, є сила її власної зброї. Нічо­го дивного, що в своїй політиці українські на­ціоналісти пізніше так скептично ставилися до голошених західніми демократіями прин­ципів міжнародньої політики й так сильно наголошували елемент революційної збройної бо­ротьби у своїй визвольній політиці. Недавні заяви західніх політиків, як от, наприклад, заява секретаря Діяа Раска про те, що Укра­їна є «історичною частиною» Росії, тільки під­тверджують слушність позицій українських націоналістів.

Ця наука й досвід визвольної боротьби впли­нули на формування політичного світогляду й тактики визвольної боротьби бувших вояків української національної армії, які опинили­ся на еміґрації або під окупацією чужих ре­жимів, їхні настрої відзеркалює досить добре заява одного з них В. Кучабського, в 1921 р.:

«Вілсонівське плебісцитне право на самовиз­начення виявило в повній мірі свою незастосувальність, і світ пішов далі своїм шляхом, на якому кожен дороговказ показує тільки од­ну дорогу: «Право — це сила, і тільки сила...» Методою   кожного   процесу   самовизначення, а тим самим і національного самовизначення, треба вважати боротьбу, і тільки боротьбу, отже зудар протилежних сил — сили понево­леного і сили гнобителя. ...На місце ілюзор­них надій на чужу допомогу треба поставити нову вартість: орієнтацію виключно на влас­ні сили суспільства. Вона мусить бути побудо­вана на жорстокім законі: «Питання життя — це питання сили», — і таким чином повин­на дивитися на всякий чужинецький гніт, як на явище, проти якого є тільки один спосіб: зрушення власних масових сил до запеклої й витривалої боротьби»

Переконання в ілюзорність «парламентар­них» методів здобуття свободи поневоленій нації й у конечність мобілізації власних сил до збройної боротьби ще більше зміцнилося після того, як Польща відмовилася перевести в життя її міжнародне зобов'язання дати по­літичну автономію українцям на окупованій нею українській території, а навпаки почала переводити повну польонізацію цих україн­ських земель. У той же час щораз виразніше почалася ліквідація московськими большевиками всіх елементів української національної суверенности в так званій Українській Совєтській Соціялістичній Республіці, яка начеб то мала бути суверенною національною держа­вою у федерації з іншими подібними держа­вами Совєтського Союзу, а по суті, під вій­ськовою окупацією московських большевиків, почала перетворюватися в колонію нової ро­сійської імперії.

Мобілізація до збройної боротьби за націо­нальне визволення почалася з організації ко­лишніх комбатантів української армії у під­пільну військову організацію, Українську Вій­ськову Організацію (УВО), і незабаром сти­хійно розгорнулася в ідейно-політичній пло­щині через здебільша молодечі організації. Не будучи зв'язаною з ніякою партійною доктри­ною старих партій, розчарована партійною дрібничковістю і доктринерством тих партій та їхнім т. зв. політичним реалізмом, який час­то підказував їм шукати розв'язки українсько­го питання через договори з іншими держа­вами, навіть і з окупантами, і керуючись тіль­ки візією визволення батьківщини, молодь почала шукати нових політичних форм і кон­цепцій національної мобілізації до боротьби за свободу нації. З того шукання народився Український Націоналістичний Рух.

Поруч Української Військової Організації, створеної в 1921 р. скоро починають появляти­ся духово з нею споріднені ідеологічно-полі­тичні організації. В 1922 р. в Празі (Чехосло-ваччина), де в той час перебувала велика кіль­кість української воєнної еміграції, створена була Група Української Національної Молоді, а в 1925 р. там же була створена Леґія Укра­їнських Націоналістів. У той же час у Львові створився Союз Української Націоналістичної Молоді. Всі вони були ідеологічно і світоглядово споріднені, перебуваючи під ідейним впли­вом націоналістичних кличів, кинених ще в 1900 р. Миколою Міхновським. їхнє об'єднан­ня в одну організацію було тільки питанням часу. Таке об'єднання наступило в 1929 році, на Першому Конґресі Українських Націона­лістів у Відні, де створено Організацію Укра­їнських Націоналістів.

Організаційна діяльність українського на­ціоналістичного руху на західніх українських землях і на еміґрації проходила паралельно з бурхливим розвитком національного спротиву російському большевицькому пануванню і в Радянській Україні. Після ліквідації відкрито­го повстанського руху цей спротив знайшов свій вияв в культурному житті а також і в спробах організації підпільного руху. Най­більш відомими підпільними організаціями стали Спілка Визволення України і Спілка Ук­раїнської Молоді, які діяли разом. В 1929 р. ці організації були розкриті ҐПУ і, після го­лосного суду в 1930 р., тисячі організаторів і членів були розстріляні або згодом знищені в совєтських концтаборах, між ними такі ви­датні дореволюційні діячі як Сергій Єфремів, В. Дурдуківський, А. Ніковський, В. Чехівський.

Особливо сильно проявили себе українські націоналістичні ідеї в тогочасній українській радянській літературі, і то навіть письменни­ками, які в добу революції проявили себе як активні комуністи. Політичні настрої багатьох тогочасних письменників найкраще характери­зувала спільна відкрита заява Бориса Антоненка-Давидовича, Михайла Івченка, Григорія Косинки, Євгена Плужника і Дмитра Фальківського: «Наш ідеал є соціялістична радян­ська Україна, що несе національне і соціяльне визволення української нації, її суверенну ра­дянську державу у всіх її етнографічних ме­жах». На думку цих письменників, існуюча Ра­дянська Україна такого визволення не пренесла. Як заявляє селянин в оповіданні Косинки «Голова Ході», «ореш, а красних днів не ба­чиш»: була царизна, прийшов совет — робимо, а пани, як плили шовками в городах, і по цей день пливуть... Отак, виходить, і власть наша, і порядки наші, а все по-старому — збу­лися великих панів, чорт наплодив дрібних, і п'ють, як пявки».

А вже з зовсім таки рішучим кличем «Геть від Москви!» виступив один з найвидніших письменників, колишній комуніст, Микола Хвильовий. Провідну ідею його передсмертно­го твору «Вальдшнепи» переказував про-режимний критик А. Хвиля такими словами: «Карамазов і Аґлая (головні персонажі твору) сходяться на одному, на основному, що ре­волюція відійшла в минуле, що великі гасла соціяльних заворушень стали фарисейством... Що ж залишається робити? Єдиний поряту­нок — націоналізм. Треба подбати лише про те, щоб термидор привів до створення могут­ньої української національної держави. І тут не може бути вагання, бо коли український «комуніст» не робитиме цього, — зробить це російський «комуніст», але зробить проти йо­го, проти українця, для того, щоб передати сеойому рідному фашистові «едіную нєделімую».

І для Хвильового і для інших стало ясним, що російська «комуністична» партія перетво­рилася в «собірателя землі руской», у росій­ський фашизм хоч і під комуністичною пок­ришкою, і що інші народи Совєтського Союзу мають бути тільки рабами на службі імпері-яльних російських інтересів. На жаль, бороть­ба проти того російського фашизму виявила­ся нерівною, і на початку 1930-их років згада­них вище письменників і поетів, разом з сот­нями інших літературних, наукових і куль­турних діячів України ҐПУ порозстрілювало або винищило в концтаборах. Хвильовий втік від рук ҐПУ, поповнивши самогубство. Жер­твою загального російського походу на укра­їнський національний рух упала також Укра­їнська Автокефальна Православна Церква, яку обвинувачено у «використовуванні націо­нального шовіністичного руху в своїй роботі». Безперечно, цей закид був у деякому відно-

шенні правильний, бо Церква намагалася збе­регти національного українського духа і в та­кому дусі виховувала її вірних. І тому її, — як пізніше в 1940-их роках відновлену Укра­їнську Автокефальну Православну Церкву й Українську Греко-Католицьку Церкву в Гали­чині, — треба було Москві знищити. Митро­полит Василь Липківський, десятки єпископів, сотні священиків і тисячі мирян згинули в ла­бетах ҐПУ. А що ця ліквідація Української Церкви не мала нічого спільного ані з клясовою боротьбою, ані з антирелігійною кам­панією свідчить факт, що Російська Право­славна Церква не тільки була большевиками збережена, але згодом, під час і після війни, наділена привілеями. Це був тільки один з етапів у боротьбі російського фашизму проти українського націоналізму.

ПІ. ІДЕОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ

Український Націоналізм це не тільки полі­тично-програмовий рух, але й також філосо­фія національного життя, співвідношення ок­ремих груп внутрі нації й ролі та обов'язків одиниць в суспільстві. У своєму підході до іє­рархії   вартостей,   український   націоналізм ставить духово-ідеологічні аспекти на перше місце і з них будує свою політичну програму. Як висловився один з перших творців україн­ського націоналістичного руху, В. Мартинець, «національна революція — це насамперед духово-політичний переворот у царині думки, волі й чину української нації. Це вщіплення українським масам одного, самостійницького хотіння, наставлення на один такт українсь­ких сердець і пірвання їх до одного самостій­ницького чину, привчення мас до прийняття й збереження самостійного державного існу-вання»( Юрій Войко, «Основи українського націона­лізму», 1951, ст. 76.)

У підході до аналізи ідеології українського націоналізму треба мати на увазі, що як по-

літично-революційний рух він був тільки про­довженням історичних прагнень українського народу до національної самостійности і його національно-державницьких прагнень, виявле­них так яскраво під час української націо­нальної революції 1917 року, коли, як ствер­джував видатний український комуніст М. Скрипник, «навіть робітники в містах, облас­них центрах і малих містечках у великій мірі йшли за жовто-блакитним прапором націона­лізму». Однак, ми вже ствердили вище, укра­їнська національна революція виявила чималі недоліки в духовій насназі українського виз­вольного руху, у його філософії національно­го життя і дії, і ці недоліки стали однією з причин поразки українських визвольних зма­гань. Тому то український націоналізм поста­вив головний наголос у своїй діяльності не так на пропаганду визвольно-революційного зриву, як радше на духове перевиховання ук­раїнської людини, її духову мобілізацію до майбутньої визвольної боротьби і будови ук­раїнської державности.

Треба підкреслити тут, що у відміну до ба­гатьох революційних рухів, український на­ціоналізм звертає увагу не тільки на духову мобілізацію до самого революційного зриву, але й на підготову до державного будівниц­тва. Як виявив досвід багатьох сучасних моло­дих держав, виборення державної незалежности є нераз багато легшою справою, як ор­ганізування самого державного життя на дру­гий день після свята перемоги. Досить легко змобілізувати людей запальними гаслами до боротьби й зриву, але важче їх змобілізувати

до щоденної дрібної й важкої праці при органі­зуванні життя молодої держави. Славо «сво­бода», за яке люди готові були жертвувати своїм життям під час боротьби за визволення, стає після визволення нераз гаслом до анархії в молодій державі. Раб може повстати проти свого поневолювача, але, якщо, визволившись, він не навчиться жити й діяти як вільна лю­дина, не позбудеться своїх рабських прикмет, він скоро знов опиниться в рабстві якогось іншого пана.

Досвід молодої держави дуже влучно пере­дає письменник Е Р. Брейтуейт словами од­ного ґвінейця: «Ми, африканці, часто досить легкодушно говоримо про незалежність. Поки ця незалежність ще не виборена, саме це сло­во має якусь магічну властивість і ми часто надіємося, що багато проблем, зв'язаних з виборенням незалежности, самі розв'яжуться в якийсь магічний спосіб. Тут у Ґвінеї ми бачи­мо, що самостійність мусить бути не тільки політичним здобутком, але мусить також ста­ти духовою прикметою. Цю прикмету треба нам засвоїти й виплекати. Тільки в такий спо­сіб ми усвідомимо собі і приймемо як факт те, що кожен з нас несе відповідальність за велике майбутнє нації».

Молоді революційні рухи, які виникають як реакція на певну політичну дійсність, часто мають нахил попадати у реакційну скрайність, повне заперечення старого, вузький догматизм і сліпе наслідування інших подібних рухів. У 20-30 роках, коли формувалася ідеологія ук­раїнського націоналізму, Европа кишіла від подібних «націоналістичних» і революційних рухів, для більшости яких зразком став іта­лійський фашизм. Тенденція до імітування фа­шизму, до апотеози чину задля самого чину, і до ідейного догматизму, в якому філософію життя підмінила сліпа віра у чарівні револю­ційні фрази, не оминула й певної частини ук­раїнського націоналістичного середовища. Це й цілком зрозуміле, коли брати під увагу по­літичну й психологічну атмосферу того часу, а також і факт, що багато тих людей не мали змогу набути політичний досвід життя, здо­бували свою політичну науку й освіту в небез­печній школі підпільної боротьби проти оку­пантів їхньої батьківщини, де основним за­коном життя був закон дії.

Саме з уваги на ті обставини, сьогодні тре­ба подивляти політичну зрілість і розум твор­ців Українського Націоналістичного Руху, оформленого довкола Організації Українських Націоналістів, за те, що вони ще далеко до 2-ої світової війни відкинули ідеологію італій­ського фашизму і німецького націонал-соціялізму, яким захоплювалися навіть деякі впли­вові кола в Англії, і зуміли створити своєрід­ну українську національно-політичну ідеоло­гію, яка, намагаючись дати щось нове краще, не відкинула позитивних елементів старого, — для прикладу згадаймо принцип суспільної де­мократії. Другим позитивним фактом є те, що ідеологія Українського Націоналістичного Ру­ху не застигла в вузьких формах догми, а, як кожна філософія життя, намагалася постійно шукати вдосконалення й синтези політичного світовідчування через аналізу постійно змін­ного життя довколішнього світу й досвіду власної дії й боротьби. Тому сьогоднішня фі­лософія українського націоналізму не є зв'я­зана з ім'ям одної особи ані з одною добою. Вона є синтезою постійного вкладу багатьох осіб, більше відомих і визначніших, як от В. Мартинець. М. Сціборський, Є. Онацький, Ю. Васиян, Д. Андрієвський, О. Бойдуник, О. Ольжич, Ю. Бойко, і менше відомих.

Окремо треба згадати дві особи, яких думки мали великий вплив на формування ідеології Українського Націоналістичного Руху — М. Міхновського й Д. Донцова. Перший ще на початках 1900-их років, тобто ще перед пер­шою світовою війною, скристалізував політич­ні аспекти українського націоналізму як бо­ротьби за повну національно-державну самос­тійність України.

Д. Донцов дав глибоку аналізу духових пе­редумов для політичного визволення та дер­жавного існування нації, а саме наявність гли­бокої духової наснаги, готовість змагатися за велику візію майбутньої величі, не жахаючись жертв, й тотальна напруга національних сил у боротьбі за досягнення цієї візії. На його думку, успіх української визвольної бороть­би буде запевнений тоді, коли український нарід відродить у собі старі лицарські прик­мети княжих дружинників і козацького орде­ну і позбудеться оспалої ментальности селян-«гречкосіїв». Хоч сам Донцов ніколи не був членом ОУН і хоч Український Націоналістич­ний Рух не прийняв деяких його ідей, то все ж його твори приготували ґрунт для поши­рення Українського Націоналістичного Руху, особливо серед молоді, яку захопив динамізм його ідей.

Ідеалізм

В основі українського націоналістичного сві­тогляду лежить ідеалістичний підхід до лю­дини як духової істоти. Людина не є лише біологічною машиною, яка рухається тільки біологічними гонами й інстинктом вдоволен­ня її фізіологічних потреб. Марксистська ма-теріялістична теорія людини може пояснити багато явищ людської історії й цивілізаційно-го поступу людським гоном покращати матеріяльні, чисто фізичні обставини життя. Але чим пояснити розвиток духової культури, шу­кання краси й намагання висловити ту красу словами, різьбою відношення до чисто біоло­гічних потреб людини? Якими біологічними інстинктами можна пояснити моє захоплення красою сонця, ніжністю літнього вечора, чи шовковою легкістю лапастих сніжинок, коли вони густим роєм тихо сідають на землю? З чи­сто біологічного погляду мій фізичний інстинкт повинен відкинути їх, жахатися їх, бож вони сповіщають і спричинюють фізичну невигоду. А все ж. всупереч моєму інстинктові і моєму розумові, який усвідомляє їхнє значення і ціл­ком виразно асоціює їх з холодом і невиго­дою, я насолоджуюся їхньою красою.

Очевидно у людини є ще щось інше крім біологічного тіла, щось відрізняє її від тва­рини, спонукує її шукати в житті інших вар­тостей крім чисто матеріяльних вартостей і робить її свідомою її людської гідности. Цієї людської гідности, або, як окреслює Ю. Васиян, «людяности», не можна, як каже амери­канський філософ Давенпорт, підтвердити ані

наукою фізики, в якій поняття гідности не іс­нує, ані біохемією, для якої людина є лише нагромадженням клітин, ані зоологією, для якої людина є тільки одним із видів тварин, ані теж. модерною психологією, яка зводить різниці між людиною й твариною тільки до різниці в розвитку природних інстинктів. Тва­рина спинається на гірські шпилі, шукаючи там поживи. Але чого шукають альпіністи, ри­зикуючи життям на це, щоб дістатися на не­доступні шпилі? Без сумніву, не задоволення біологічних потреб, часто навіть і не слави, а просто вдоволення духової потреби, немов символічно шукаючи наблизитись до Найви­щої Духової Істоти, до Бога, а при тому, як похідний наслідок шукання особистого духо­вого збагачення й вдоволення, вони збагачу­ють і людське знання і прокладають шлях людській цивілізації.

У цьому прикладі альпіністів узмістовлюється історія людського поступу. Людина є об'єк­том її оточення, поскільки вона серед нього живе і воно впливає на її формування, впли­ваючи на її фізичні змисли, її нервову систе­му. Але це лише одна, матеріялістична сторо­на людської істоти. Крім визначених біологі­чною структурою прикмет людина має ще віль­ну волю й духові прагнення, які спонукують людину виходити поза межі її теперішнього, її фізичного світу й шукати духом горизонтів майбутнього, досконалішого, ніж її зовнішній світ. Тут саме людина виломлюється з під впливу її оточення й починає своїм духовим впливом формувати її оточення у візію ство­реного її духом ідеалу. Таким чином дух лю-

дини стає піонером нових історичних шляхів до щораз вищого розвитку людства не тільки по лінії вдосконалення його матеріяльного бут­тя, але в першу чергу по лінії вдосконалення духового життя, ушляхетнення людської спіль­ноти.

Вартість нашої цивілізації, всього того, чим ми так гордимося, полягає не в її матеріяль-них здобутках, а в першу чергу в її культур­них досягненнях, у всьому тому, що піднесло духово людину з рівня примітивної тварини до рівня істоти створеної в подобу Божу, в подобу Найвищого Духа. Матеріялізм може по­яснити лише причини матеріяльного поступу людини, але він не спроможний пояснити ду­хового поступу від дикунства до Лювру, від інституції рабства до визнання принципу гідности людини й моралі в людських взаємо­відносинах. Тому теж в матеріялістичній сис­темі розуміння гідности людини не існує, а мораль є лише умовною вартістю. Матеріялістична система звела людину до рівня вироб­ничого знаряддя і тяглової тварини, якій тре­ба лише забезпечити достатнє матеріальне існуванні на те, щоб вона могла працювати для колективу. А матеріялістичне розуміння людини виключає існування моралі, бо якщо лю­дина Є лише продуктом виробничої системи і суспільним знаряддям, тоді й мораль, як це стверджують марксисти, також є лише вит­вором системи і розуміння добра зводиться ли­ше до того, що є добре для існуючої системи, включно навіть з оправданням «вимогами сус­пільної потреби» фізичної ліквідації тих, які стають непридатні для системи.

Для ідеалізму суспільна мораль матеріялістичної філософії є лише другорядною мораллю після делеко вищої, абсолютної моралі, осно­ваної на високій пошані до людської гідности. Суспільна мораль є недостатня для життя і поступу людських спільнот. Крадіж і вбивство можуть бути порушенням встановленої сус­пільної моралі, але матеріялістична філософія їх логічно оправдує, коли злодій чи вбивник бунтуеться проти суспільства; для нього вони тоді стають не злочином, а чеснотою. Для іде­аліста крадіж і вбивство, особливо коли вони мотивонані особистими вигодами, є аморальні тому, що вони суперечать принципові людської гідности, перетворюють людину в дикого хи­жака.

Людина повинна шукати життьового щастя не в побільшенні її матеріяльних багатств і в епікурейському насиченні її тіла, а в удоско­наленні власної духової істоти та в намаганні до духового вдосконалення її суспільства. То­му український націоналізм з тривогою слід­кує за сучасною духовою кризою в світі, яка загрожує перетворити людину в бездушну, поз­начену черговим числом машину у великому виробничому підприємстві. Життя сучасної лю­дини, пише Ю. Васиян, перетворилося в «нуд­ний монолог лінивої зміни одноманітних днів, сповнених почуттям ниючого голоду або ситої перевтоми», а тіло людини стало її Молохом і паном. Людина втратила шляхетну мету свого життя і в погоні за примітивними матеріяльними інстинктами готова йти наче за блудними вогниками, у багно духового й фізичного раб­ства. Людина втратила критерій добра і зла, і для багатьох людей, як каже письменник Стрйкбек, єдиною карою в житті є кара за нев­дачу.

Питання матеріяльного добробуту людини не є другорядним. Добробут є позитивним і бажаним явищем якщо він звільняє людину від біологічних турбот і дає людині нагоду присвятити більше уваги її духовому життю. В тому випадку матеріяльний добробут допо­магає ушляхетнювати людину, зміцнювати її гідність і уможливлює людині віддати більше творчої праці для її суспільности. У цьому є позитивна сторона господарського поступу людства. Але у ньому також криється небез­пека, що в погоні за матеріяльним добробутом людина перетворить його в самоціль власного життя, замінить «золотим гелям» правдивого Бога, а банковим контом підміняє красу ду­хового життя, так що навіть церква з місця молитви й шукання духового піднесення й на­ближення до Бога стане місцем демонстру­вання здобутого матеріяльного багатства.

Небезпека цього явища — а його тривожно спостерігаємо в багатьох суспільствах нашого часу — в тому, що підмінивши людську гід­ність гідністю добробуту, сучасна людина мо­же легко проміняти рештки своєї гідности й свободи за обіцянку більшого добробуту, хоч би навіть в умовах людського рабства. Попу­лярність кличів «Краще жити в комуністич­ній системі, ніж ризикувати життям» і тенден­ція Міряти якість комуністичної системи рів­нем матеріяльного добротуту в ній є яскравим відзеркаленням саме тієї небезпечної тенден-

ції міняти людську первородність за миску со­чевиці.

Український націоналізм добачає завдання сучасної людини в тому, щоб, за словами Ва-сияна, «оновити з власних джерел живого духа та розгорнути своє життя в ідею достой­ну Божого імені», стати до змагання проти матеріялістичного рабства за будучність люд­ського світу, не матеріяльного, а прометеївсь­кого світу, насиченого ідеєю служіння вищим ідеалам, сповненого «релігійною ідеєю життя» і підпорядкованого «владі добра».

Людина і суспільство

Людина не є самітним островом, що існує незалежно від інших подібних островів. Вона в силу її інстинктів є суспільною істотою, бо ж примушена жити й діяти серед інших сус­пільних істот і спільно з ними організувати своє життя. Вже від ранніх початків існуван­ня людина усвідомила собі, що вона може по­кращати своє життя тільки при співпраці з ін­шими людьми. Чим вищий рівень матеріяльної цивілізації, тим більша співзалежність лю­дини від інших людей. Можливо навіть і в сучасному світі ми могли б прожити без до­помоги інших людей, але яке примітивне було б це наше життя, позбавлене всіх матеріяльних вигод, які інші люди творять для нас, об­межене тільки до тих здобутків, які наш при­родний інтелект, не збагачений знанням ін­ших, може придумати, і зведене до самооборо­ни проти   хижацьких посягань   інших людських істот неконтрольованих законами сус­пільного правопорядку.

Яке ж місце і роля людини в суспільстві і яке взаємовідношення між людиною й суспіль­ством? Це питання хвилює людські уми, від­коли первісна людина почала організувати сус­пільні форми життя і, не дивлячись на ґеніяльні досягнення в інших ділянках життя, людський ум ще й дотепер не дійшов до аб­солютної й визнаної всіми правди у відповідь на це питання. Це тому, що людина є духо­вою істотою з вільною волею, яка прагне са­мовиявлення і перебуває постійно в стані віч­ного шукання чогось нового на зміну існуючо­му. Вона не є обездуховленим комплексом біо­логічних клітин, який можна було б вмістити в певний ідеальний комплекс вироблений про­цесом лабораторійного експериментування. Бу­дучи суспільною істотою, яка прагне до сус­пільного колективу, вона водночас є також індивідуалістом з деякими анархічними прикметами, які штовхають її до бунту проти сус­пільного колективізму. Тому питання співвід­ношення між людиною й суспільством зводить­ся до питання погодження цих двох проти­лежних людських прикмет — тяготіння до суспільного колективу з одного боку, й анар­хічного індивідуалізму з другого.

Відзеркалення двох протилежних підходів до людини в спільноті бачимо в двох політич­них концепціях нашого часу. З одного боку соціялізм і тоталітарні системи фашистського зразку повністю підпорядковують людину сус­пільному колективові. В цій системі роля лю­дини зводиться лише до ролі пасивної біологічної клітини суспільного організму. Позба­влена особистої індивідуальности й гідности, людина стає лише функцією суспільної дії, виробничим знаряддям колективного зусилля. її життєва роля зводиться лише до служіння колективові так, як колектив це їй призначить а за це колектив обіцяє забезпечити їй матеріяльний добробут так, як господар забезпе­чує матеріяльні потреби його тяглової робочої сили.

З другого боку, індивідуалістична філософія суспільного ладу робить суспільну спільноту знаряддям вдоволення потреб індивіда — лю­дини і ставить людину та її інтереси понад інтереси спільноти. Людина індивідуалістич­ної філософії суспільного життя дивиться на суспільство лише як на засіб побільшення осо­бистих користей і вигод і міряє свої обов'яз­ки щодо суспільства тільки міркою того нас­кільки суспільство задовольняє ці її особисті потреби, які по суті зводяться тільки до матеріяльних потреб. Від цього залишається вже тільки невеликий крок до готовости прийняти такі форми суспільного життя, які обіцяють максимум задоволення особистих матеріяльних потреб, максимум «економічного забезпе­чення» коштом навіть позбавлення людини її особистої свободи. З другого боку філософія крайнього індивідуалізму веде до явищ сус­пільного нігілізму тепер так поширеного серед західніх ліберально-демократичних суспільств, серед «розчарованої життям» молоді, яка, піз­навши другорядність матеріяльних аспектів життя, а водночас будучи позбавлена почуття відповідальносги щодо суспільства й обов'язку служіння йому, відрікається суспільства й пли­ве за течією життя паразитарно, без мети й компасу.

Український націоналізм, як пише Є. Онацький, заперечує крайності одної й другої теорії співвідношення між одиницею й суспільством, і, визнаючи індивідуальність людини і її люд­ську гідність, визнає за людиною основні обо­в'язки перед суспільством, бо «розвиток на­ціональної (суспільної) свідомости, що приму­шує людину... до жертв на користь нації, не лише не суперечить розвиткові індивідуаль­ної свідомости, але навпаки — ця індивідуаль­на свідомість є конче потрібною для розвит­ку національної свідомости. Бо лише свідомі індивідуальної своєї гідности індивіди можуть мати й свідомість національної гідности».( Ю. Бойко, цит. твір, ст. 90.). У протилежність до згадуваних вище двох край­ніх теорій, з яких одна наголошує обов'язки, а друга — права людини по відношенні до суспільства, український націоналізм підкрес­лює рівнорядність обох — права й обов'язків у взаємовідношеннях між людиною й суспіль­ством.

Нація

Органічною формою суспільного життя лю­дей є нація і її, націю, як каже О. Ольжич, ставить український націоналізм «в основу суспільно-політичного думання і чину». Що є нація? Визначення нації таке ж складне, як   визначення   поняття   родини,   бо   обид-

ва поняття містять в собі чуттєві момен­ти, які не піддаються точній науковій дефініції. Нація є по суті родиною. Тра­диційне визначення нації як історичної спіль­ноти людей, що живуть на певній території і є кровно споріднені, є надто вузьке і незадо­вільне, бо історія дає приклади націй, яким бракувало одного або другого зі згаданих ви­ще двох елементів. Жидівська нація проісну­вала і збереглася на протязі майже двох тисяч років у розсіянні, без спільної території; а в Америці ми бачимо явище появи національ­них спільнот із мішанини людей різного кров­ного й расового походження. Зрештою і в ук­раїнській історії ми бачимо чимало прикладів людей чужонаціонального походження, які ду­хово з'єднали себе з українською нацією. Як родина, що складається з прибраних дітей від­чуває свою родинну спільність, навіть живучи територіяльно розділеною, нація може іс­нувати як спільнота навіть без суцільної тери­торії і з людей різного кровного походження. Одним з елементів, які вяжуть родину, є спіль­на мова. Мова є важливим елементом націо­нальної споріднености, але не єдиним елемен­том, бо ж існують нації без спільної мови. То­му мова здебільша буває зовнішнім виявом на­ціональної спільноти і важливим засобом це­ментування духової єдности нації та її збере­ження.

З уваги на ці факти, у підході до питання нації, як і у підході до родини, мусимо наго­лошувати духові елементи радше ніж кровно територіяльні. Нація, як це стверджує Про­грама ОУН, є «спільнотою людей і людських груп, об'єднаних не тільки природною при­в'язаністю до спільної території, краю, Бать­ківщини, а і свідомістю духово — культурної окремішности від інших людських спільнот-націй».

Нація це не «суспільний контракт» Руссо, до­говір людей для спільних інтересів, виробле­ний шляхом раціонального роздумування. Ан­тропоморфне розуміння нації як добровільне об'єднання фізичних людських атомів веде до логічного висновку, що нація існує для її чле­нів тільки в сучасності і що морально-правні зобов'язання людини по відношенні до її нації існують тільки так довго, як довго нація служить потребам людини. Коли ж ці потре­би відпадають, або коли людина знайшла на міжнародньому суспільному ринку кращі умо­ви «суспільного договору», вона не тільки мо­же безболісно розв'язати її старий контракт і підписати контракт з іншою подібною суспіль­ною групою, але, будучи розумною істотою, во­на це повинна зробити.

Можливо окремі люди в окремих випадках можуть так легко й безболісно розв'язати, їх­ні старі національні контракти, так як нераз і члени родини, легко й безболісно рвуть їхні родинні зв'язки задля кращих вигод. Але так як людськість привикла засуджувати зраду родини задля еґоїстичних інтересів, вважаючи такий акт зради за суперечний природі лю­дини — бож навіть і тварини мають родин­ний інстинкт — так і торгівля національністю є протиприродною, бо ні людина зв'язана з на­цією міцними нитками духової єдности байду­же чи вона живе в свойому національному середовищі, чи теж відділена від нього просто­ром.

Як кожне духове явище, нація не піддаєть­ся раціональному дослідженню. Навпаки, во­на є ірраціональним явищем для тих, які хо­тіли б пояснювати людське життя фізични­ми чи раціональними законами. Якими раціо­нальними законами «суспільного контракту», чи марксистськими законами впливу оточення на формування свідомости людини можна по­яснити факт історичного збереження націо­нальної свідомости, прив'язання до нації й готовости навіть своїм життям жертвувати за неї в тих випадках, коли відданість нації в умовах чужого поневолення означає особисті жертви й невигоду, а зрада нації веде до по­честей і багатства? Якими впливами «виробни­чої системи життя» і суспільного устрою мож­на пояснити збереження української націо­нальної окремішности на протязі 200 років поневолення України Москвою? Адже «вироб­нича система» і суспільний устрій у царській Росії були однакові і в Московщині і в Ук­раїні, а все ж москалі залишилися москалями, а українці, навіть всупереч упертій політиці обмосковлювання, залишилися українцями і вистарчило політичного потрясення російською імперією в 1917 р. на те, щоб вони негайно за­явили про своє бажання жити окремим полі­тичним життям в своїх національних межах. Тому порожньою казуістикою є доказування доцільности чи недоцільности існування на­цій. Нації є, бо вони є, — існують завдяки власній волі буття, байдуже чи якомусь полі­тичному дослідникові з історичним і філософським мікроскопом в руках це існування виг­лядає раціональним, чи ні.

Духова істотність нації визначує й зобумовлює взаємовідносини між людиною і її націо­нальною спільнотою. Виростаючи з коріння іс­торичних традицій і прямуючи в далеке май­бутнє, нація є спільнотою, як висловився Шев­ченко, «мертвих, живих і ненароджених». То­му кожен член нації має моральне зобов'язан­ня і відповідальність не тільки по відношен­ні до його сучасного, «живих», але й по від­ношенні до майбутніх поколінь, «ненародже­них». Нація є явищем вічним, тоді як окрема людина є тільки тимчасовим явищем. Нація уосіблює собою інтереси всієї спільноти, не тільки сучасної, але й майбутньої, і обов'язком її членів є дбати про те, щоб своєю працею збагачувати націю духово й матеріяльно та зберігати її існування не тільки на те, щоб за­безпечити через національну спільноту свої інтереси тепер, але й на те, щоб передати ба­гату спадщину й прийдешнім поколінням, так як родина працює не тільки на її теперішніх членів, але й для майбутніх внуків. Тому ін­тереси нації стоять вище інтересів окремих людей і людських груп і в ім'я тих інтере­сів людина мусить навчитися солідарно співпрацювати з іншими членами її національ­ної спільноти, які є її духовими братами.

Націоналістична ідея духового національно­го братерства відрізняє націоналістичне ро­зуміння нації від матеріялістичного розуміння. На перший погляд, і один і другий світогляди підпорядковують одиницю суспільності-нації. Однак тоді, як соціялістично-матеріялістичний світогляд бачить в людині лише біологічну іс­тоту, яка живе і діє тільки для забезпечення її матеріальних і біологічних потреб і яка по­єднана з іншими людьми тільки в ім'я чисто особистих егоїстичних вигод, то націоналізм розглядає національне суспільство як родинну спільноту, спільноту людей, об'єднаних не мір­куваннями особистої вигоди, але ідеєю, що ви­ходить поза межі індивідуального й сучасно­го. В цій спільноті людина є людині братом з однаковими не тільки обов'язками, але і пра­вами, з яких найголовнішим є право на люд­ську гідність у родинній спільноті братів.

Розуміння людини як духової істоти з не­від'ємним правом на особисту гідність визна­чає місце людини в суспільстві. Як уже було зазначене вище, націоналізм розуміє суспільну ролю людини як постійну службу ідеалові на­ції, бо тільки така суспільна діяльність від­різняє духову людину від паразитарної люд­ської тварини, яка живе тільки на те, щоб вдоволити її біологічні потреби. Сила нації спо­чиває не тільки на кількості матеріяльних надбань а в першу чергу на духовій силі її членів і на духовому багатстві витвореному її минулими й сучасними поколіннями. Духова напруга виносить націю на висоти історії, а духова охлялість і зосередження уваги лише на матеріяльних аспектах життя ведуть націю до упадку, як це нераз доказала історія. Зда­ється Соммерсет Могем сказав був, що коли люди ставлять матеріяльні інтереси вище сво­боди, то вони неминуче втратять не тільки свободу, але й матеріяльні надбання.

Принцип   служіння нації й підпорядкування їй особистих інтересів, у дусі заклику пре­зидента Кеннеді не питати, що нація може зробити для нас, а що ми можемо зробити для нації, не означає тоталітарного підпоряд­кування одиниці суспільству, перетворення лю­дини в безправного раба запряженого суспіль­ством у ярмо. Сила нації основується на силі її членів, і то, як було підкреслено вище, на духовій силі. Спільнота рабів може побудува­ти великі піраміди, але ніколи не створить ду­хової величі. Навіть і московські комуністи прийшли до висновку, що тотальне рабство людей гальмує ріст суспільної системи. Ба­гатство нації є сумою багатства створеного її індивідуальними членами. Чим більше обме­жена індивідуальна свобода людини, тим біль­ше обмежені її творчі можливості. І навпаки, лише визнання особистої гідности людини і створення вільних умов її дії дають змогу людині повністю розгорнути її творчі крила. Як з одного боку суспільний анархізм розпо­рошує творчу енергію суспільства, так з дру­гого боку суспільний тоталітаризм придушує і вбиває її на шкоду самому суспільству. Тому український націоналізм основує своє розумін­ня людини в суспільстві на принципі солідаризму і братерства людських одиниць у спіль­ній творчій праці для нації сучасної й май­бутньої.

IV. ПОЛІТИКА НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Філософія українського націоналізму в пи­танні національної революції основується на трьох головних заложеннях: державна самос­тійність українського народу, соборність думки й дії, і особиста жертвенність коленого у бо­ротьбі за національну незалежність. 

Державна суверенність

Державність є політичним завершенням на­ціонального прагнення до виявлення духово-культурної окремішности нації. Відомий вис­лів англійського розуміння особистої свободи й гідности людини «моя хата є моїм замком» мо­же бути перенесений також і до націй: націо­нальна незалежність у власній державі є га­рантом повного й необмеженого розвитку нації так у господарському, як і духовому відношен­ні. Інстинкт приватної власности прикметний і націям. Так як господарський колективізм вбиває приватну ініціятиву людей, — приклад чого ми бачимо у совєтській системі, — так і політичний колективізм вбиває духову ініція­тиву національних груп. Нація прагне почу­ватися господарем її землі, і ця свідомість гід­ности господаря перероджує навіть найзлиденнішого парія з духового раба в людину свідому своєї гідности. Жиди в розсіянні не були хліборобами, а все ж, діставши свою власну територію і здобувшись на жертвенний чин в ім'я нації, перетворили пустелю в квітучі гос­подарства.

Ми вже раніше цитували ствердження Джон Стюарт Мілла про те, що принципи демо­кратії можливо здійснити тільки в умовах державної самостійности націй, бо існування панівних націй і поневолених націй веде до індивідуального поневолення. Навіть і арґу-мент про те, що панівна нація іноді може за­певнити індивідуальним членам поневоленої нації більшу індивідуальну свободу, ніж це вони могли б мати у власній державі, не мо­же встоятися проти національного прагнення до політичного самовизначення. Не можна заперечити позитивної господарської й полі­тичної ролі американської окупації Філіпін, бо зрештою й самі філіпінці її не заперечують. А все ж Філіпіни воліли втратити певні гос­подарські вигоди і домагатися політичної са­мостійности, ніж залишатися під добродійним протекторатом Америки. Навіть і в умовах найбільш добродійного чужого протекторату людина не відчуває себе повністю вільною так як не відчуває себе щасливим в'язень навіть у найбільших розкошах.

Прагнення до національної незалежности не є вузьким шовінізмом. Безперечно, коли це прагнення зустрічає спротив з боку інших на­цій, то й цілком зрозуміло, що прагнення до незалежности поєднується з ненавистю до тих, хто стоїть на шляху до цієї незалежности, бо ж прагнення до добра — а для нації її політична незалежність є найвищим добром — супроводжується ненавистю до ворогів добра і слуг зла. Адже навіть і Христос підняв ру­ку на тих, які осквернили храм Божий, а Цер­ква проклинає Сатану і слуг його. Тому не «шовінізм» поневолених націй треба засуджу­вати, коли боротьба за визволення веде до кри­вавих порахунків з колишніми гнобителями, а шовінізм і імперіялізм самих гнобителів, які привели до тих порахунків.

Однак прагнення до національної свободи не виключає міжнародньої співпраці. Політич­ний чи господарський автаркізм, ідея про на­ціональну самовистарчальність, не витриму­ють логічної аналізи сучасної співзалежности націй. В модерних умовах життя ніодна нація не є самовистарчальною в господарському від­ношенні, а принцип абсолютної суверенности національної території є лише релятивним по­няттям в модерних умовах техніки, коли одна країна може заатакувати й знищити другу країну ракетами випущеними понад «суверен­ною» територією інших, невтральних країн, і коли космічні сателіти можуть безкарно слід­кувати за тим, що діється в усіх країнах світу, без дозволу тих країн. Світ став одним і при­мушений жити так як одна спільнота. Однак успіх такого співжиття, так як і успішність співжиття окремих людей у вужчих суспільно-політичних спільнотах, мусить основуватися на принципі визнання рівноправности членів міжнародньої спільноти народів як рівних з рівними одиниць, що добровільно включилися в міжнародню співпрацю. Так як примусовий колективізм і накинена сильнішим нерівність у суспільному й господарському житті пород­жують спротив, так і накинений сильнішими імперіяльними потугами міжнародній колек­тивізм неминуче веде до спротиву, конфліктів і до світового неспокою.

Конечність такого, як його називає О. Бойдуник у своїй праці «Національний Соліда-ризм», «міжнароднього солідаризму», тобто міжнародньоі співпраці основаної на свідомості спільноти й співзалежности інтересів окремих націй, визнав Український Націоналістичний Рух наприклад у Декларації Проводу Укра­їнських Націоналістів з нагоди III Великого Збору в 1947 р., яка стверджує: «Серед сучас­ної світової кризи, в обличчі смертельних не­безпек народи рятуються, стаючи на шлях ре­лігійного відродження та націоналізму. Націо­налістичні ідеї мають найбільше мобілізуючої сили проти большевицького розкладу. Водно­час народи шукають з'єднання своїх зусиль в боротьбі проти спільної небезпеки і спільних труднощів. Так національний як і міжнарод­ній солідаризми ідуть упарі і взаємно себе під­силюють і доповнюють».

Український націоналізм також не стоїть в опозиції до міжнародніх політичних творів, а навпаки пропагує доцільність таких політич­них і господарських об'єднань народів Схід-ньої Европи, але під умовою, що такі об'єднан­ня будуть основані на приципі добровільно­го об'єднання вільних націй. Тому першою пе­редумовою до стабілізації відносин на Сході Европи є розвал московської совєтської імпе­рії і створення можливостей для вільного по­літичного самовизначення поневолених Москвою народів у самостійних національних дер­жавах. Заперечування будь ким права тим народам на національну самостійність, байду­же в ім'я яких високих міжнародніх приципів і так званих «історичних тенденцій», є грубим порушенням принципів міжнародніх демокра­тії, людської гідности і права людини на ви­явлення її волі й бажання. Український нарід у минулому дав чимало доказів і дає тепер до­кази його бажання жити самостійним націо­нальним життям і відібрати йому це право не може ніхто.

Свої пляни національного визволення укра­їнського народу базує український націоналіс­тичний рух на вірі у власні сили українського народу, а не на сподіванні на допомогу інших народів. Такий підхід обумовлений двома при­чинами: По-перше, досвід українських виз­вольних змагань у минулому, а також і тепе­рішнє ставлення сучасних світових потуг до політичних аспірацій України, примушують нас усвідомляти, що світ, принаймні політич­ний світ, визнає тільки політичні факти ство­рені силою, а високі принципи міжнароднього ідеалізму й демократії є в міжнародній політич­ній практиці тільки декляраціями, віри, а не програмою дії.

По-друге, навіть якщо й уявити можливість того, що нація здобуде державну самостійність завдяки міжнародній коньюнктурі і з ласки зов­нішніх потуг, то й тоді ця національна самос­тійність буде реальною й тривалою тільки при умові внутрішньої сили самої нації, її бажан­ня жити самостійним життям і вмінням це са­мостійне життя організувати. Звільнення від фізичного рабства ще не робить раба вільною людиною, якщо в душі він залишився рабом, якщо у нього нема внутрішньої наснаги жити й діяти як вільна людина. Вміти жити як віль­на людина є багато важче, ніж піднятися до бунту проти поневолення. Дуже влучно під­креслює це російський філософ Г. П. Федотов, пояснюючи історичну традиційність тоталіта­ризму московського політичного ладу відсут­ністю серед москалів внутрішнього бажання бути вільними людьми, бо хоч, як процес полі­тичного катарзісу, «раз на століття москов­ський нарід справляє свято «дикої волі», то після того, вишумівшись, розладувавши свою енергію, він «вертається покірно до своєї тюр­ми».

Національна соборність дії 

Успіх української національної революції залежатиме не тільки від бажання української нації жити самостійним життям, але в першу чергу від її внутрішньої духової наснаги здо­бути й зберегти самостійність. Як каже М. Сціборський, «український націоналізм вірить у націю і весь концентрат своєї сили вкладає на те, щоб пересякати ціле внутрішнє і духове її єство вірою в себе, почуттям сили і соборної єдности й ідеєю величности». Романтичний іде­алізм, яким пересякнена націоналістична лі­тература є саме тим відкликом до духовости української людини з метою розгорнення й сформовання її духової сили, її віри в вищі духові якості і її месіяністичного покликання завершити   історичну місію нації. Ю. Васиян пише в одному місці: «Ані тоді коли в дні кри­вавих річниць гомін предківських діл обійме всю українську землю, тоді Україна відчує незрушну вагу свого минулого і зможе певно посягнути по свою прийдешність». А. Т. Кур-піта у поетичній формі бачив українське на­ціональне відродження як вставання «Батьків­щини з заліза і сердець».

Поворот до історичного минулого, постійне наголошування давної історичної слави, тен­денція націоналістичних рухів, як підмітив Яварлягаль Негру, намагатись «вертатись на­зад до минулого», «шукання культурного ко­ріння,... чогось, що упевнило б у власній вар­тості», не має в українській націоналістичній літературі на меті тільки доказувати націо­нальну окремішність чи національні права Ук­раїни. Основне завдання цього відклику до традицій це намагання пересадити духові ко­ріння української людини на природний їй ба­гатий ґрунт національних традицій щоб ви­плекати здорове дерево етики національного співжиття й дії. Бож національна революція має бути не так збройним повстанням за неза­лежність, як радше духовим переродженням людини на мірку, як казав Васиян, «героїч­ного життя», в площину ідеалізму так в бо­ротьбі, як і в державному житті.

Основним заложенням націоналістичної ети­ки є розуміння нації як родини братів. Це ро­зуміння, як стверджує О. Ольжич, основується на українській історичній свідомості пов'язан­ня живучого покоління зі своїм родом. «Цей міт роду, як ми його назвали, можна історично ствердити як великий рушій української свідомости і знайти в ньому притаманне ук­раїнське охоплення суті національної спіль­ноти. Таке українське розуміння різниться від державного (романського) та природничого (кров) германського розуміння нації, як різ­ниться воно теж від панівного територіяльно-го патріотизму, який знало недавнє минуле. Є в ньому момент походження, схоплений більш містично, нематеріяльно» (Ю. Бойко, ст. 51.).

З цього розуміння випливає також і націо­налістична концепція духової соборности ук­раїнської нації, як передумова успіху визволь­ної боротьби й державного будівництва. О. Войдуник вказує на те, що «коли ми хочемо, щоб з нами ворог числився, а також якщо хо­чемо здобути сильні світові, і міжнародні по­зиції, ми мусимо виявити власну реальну силу так фізичну, як і моральну» , а здобути її можна тільки мобілізацією всіх національних сил. Питання однак не тільки в фізичній мобі­лізації, як радше, і перш усього, в духовій мо­білізації, відкинувши у процесі визвольної бо­ротьби всі ті дрібніші справи, які ділять ок­ремі одиниці й групи одиниць, і об'єднавшись в одному духовому фронті.

Одним з непорозумінь щодо українського на­ціоналістичного руху так серед його політич­них противників, як навіть і серед деяких кіл націоналістичного середовища, було ставлення українського націоналізму до політичних пар­тій. Будучи негативним, воно викликало в од­них обвинувачення українського націоналіс­тичного руху в тоталітаризмі, а в інших спро­би практикувати політичний тоталітаризм. Це непорозуміння існує ще й до сьогодні і тому необхідно докладніше розглянути це питання. По-перше, треба спростувати помилкове уяв­лення про тоталітаризм українського націона­лізму й Організації Українських Націоналістів. Впливи ідей про перевагу монопартійної систе­ми в національно-державному житті не омину­ли й Українського Націоналістичного Руху в початковому періоді його існування. Це були роки, коли Український Націоналістичний Рух не вийшов ще був далеко поза вузькі рамки розуміння української національної революції як, по суті, збройного чину ударних «залізних когорт» Організації Українських Націоналіс­тів, організованих на військовий лад, з заліз­ною військовою дисципліною, якій мусіла під­порядкуватися і вся нація в інтересах успіху самої боротьби. Однак вже перед другою сві­товою війною, а особливо, як це стверджує Я. Гайвас у розвідці «Коли кінчалася епоха», у зустрічі з дійсністю революційної боротьби спершу в Карпатській Україні, а згодом під час другої світової війни, ОУН зрозуміла, що успіх революції полягає не в наявності елітар­них бойових груп, а в масовості національного чину, в координованій дії всіх національних сил. Тому то Резолюції Третього Великого Збору Українських Націоналістів, найвищого законодатного органу українського націона­лістичного руху,   стверджували:   «Намагання монополізації українського життя однією пар­тією є... протиприродні і заздалегідь засудже­ні на невдачу... Здиференційованість україн­ського суспільства — це явище нормальна, але вона не повинна переходити певних меж, щоб не атомізувати нашого суспільства. Вона по­винна знаходити розв'язку в національній со­лідарності, як головній прикметі всякого полі­тично-дозрілого народу... Приймаємо як факт існування в українському світі, поруч націона­лістичного руху, ще цілого ряду інших полі­тичних і світоглядових течій. Одначе лише на­ціоналістична ідея може стати найпевнішою підвалиною визволення і державницького скрі­плення української нації. Тому націоналізм бореться і боротиметься за свою провідну ролю в українському житті».

Тоталітаризм ворожий націоналістичному ро­зумінню людини, як духової істоти з власною, суверенною гідністю, й нації, як духової спіль­ноти родини, а також і націоналістичному ро­зумінню національного розвитку через запев­нення найповнішого індивідуального розвитку і творчости. Тоталітаризм, навіть з найкращи­ми й найбільш ідеальними інтенціями, означає обмеження індивідуальної свободи і має тен­денцію перетворитися в поліційну бюрократію, в якій інтереси володіючої групи, а не інтере­си нації в цілому, стають самоціллю пануван­ня. Ще в ранніх початках існування ОУН один з перших ідеологів українського націоналізму М. Сціборський писав, критикуючи італійський фашизм, що «перманентна диктатура з прави­ла схильна позначати життя надмірним ета­тизмом і витворювати культи своєрідної «поліційної держави», що гальмують розвиток сус­пільства та індивідуальності». А затверджена У-им ВЗУН Програма ОУН стверджує, що «Українська Національна Революція, як вис­лів прагнень всього українського народу, має на меті добро цілої української нації, а не ін­тереси окремих кляс, груп, чи одиниць».

Тоталітаризм і групова диктатура означають рабство, яке веде до розпорошення національ­ної творчої енергії, на зусилля володіючої гру­пи зберегти її панівне положення, і поневоле­них мас — скинути накинене їм володіючою групою ярмо. Це постійне змагання між пану­ючою й поневоленою групою ослаблює націо­нальний організм і при певних зовнішніх по­літичних обставинах може привести до втрати державности й національної незалежности, тобто того, за що первісно боролася нація. Ук­раїнському ж націоналізмові йдеться про те, щоб не тільки здобути українську державу, але й закріпити ці здобутки всестороннім роз­витком всіх потенціяльних національних сил не для сучасного покоління чи групи, а для майбутніх поколінь, отих «ненароджених».

Визнаючи принцип демократії в політичному житті, в якому здорова політична конкуренція окремих політичних груп творить запоруку кристалізації і вдосконалювання ідей та охо­рону проти закостеніння в «поліційній систе­мі», і в людських взаємовідносинах побудова­них на визнанні гідности людини й вищих вар­тостей у людині, український націоналізм є проти партійництва, особливо під час визволь­них змагань. Нація є понадпартійна і понад-групова спільнота і її інтересів не вільно розглядати через призму партійних інтересів і соціяльно-політичних програм.

Опозиція українського націоналістичного ру­ху до партійництва — ставлення інтересів гру­пи понад інтересами цілости, зосередження енергії й уваги на групову боротьбу за впли­ви — виходила з характеру українських пар­тій і їх підходу до національного визволення під час українських визвольних змагань 1917-22 роках і після них. Цей підхід був основа­ний на утотожнюванні національних інтере­сів з інтересами окремих партій створених на вузькій клясовій базі, а часто навіть на вузь­кій територіяльній базі. Тому теж головна увага партій була звернена на забезпечення тих клясових чи територіяльних інтересів, а національна державність розглядалася тільки як засіб здійснення тих групових інтересів. Ставлення вузьких групових і клясових інте­ресів на перший плян в діяльності партій ча­сто вело до погодження співпрацювати з оку­пантом, якщо він обіцяв ці інтереси задоволь­нити. Яскравим прикладом такого підходу бу­ла співпраця українських комуністів і бороть-бістів, — які також у певній мірі були укра­їнськими патріотами — з московськими боль-шевиками. Дещо подібні випадки ми бачили і на західніх українських землях, де окремі пар­тії пішли на співпрацю з окупантами в ім'я «реальних здобутків».

Ставлячи питання національного визволен­ня в перспективу добра майбутніх поколінь, а не для вдоволення дрібних інтересів сучас­ного покоління, перетворивши національну фі­лософію з філософії земного епікуреїзму в філософію ідеалістичного служіння майбут­ньому, український націоналізм дав сенс і зміст національно-визвольній боротьбі навіть в тих умовах, коли сучасність не давала бага­то надій на її близький успіх. Національне виз­волення ставало для українського націоналіс­та ідеалом життя, а не програмою влаштуван­ня особистого життя якнайвигідніше. Як і кож­на революція, українська національна револю­ція в розумінні українського націоналізму, має, за ближчу мету, конкретні національні й соціяльні здобутки для тих, які цю революцію ведуть. Але ці здобутки не є остаточною само­ціллю, бо навіть якщо на довгому шляху рево­люційної боротьби її учасники не дочекають­ся успішного її завершення, то все ж вони боряться зі свідомістю, що їхні дії стануть фун­даментом для щастя майбутніх поколінь. Цей ідеал самопожертви чи не найкраще вислов­лений Шевченком у його готовості терпіти і вмерти в неволі на чужині з надією, що його вірші-думи пробудять нарід до боротьби за во­лю, допоможуть збудувати «вільну, нову» на­ціональну сім'ю, яка може колись згадає й по­ета «не злим, тихим словом».

Поскільки успіх національної революції зу­мовлюється консолідацією всіх сил, українсь­кий націоналізм виступив проти всього, що мо­гло ослаблювати цю консолідацію. Як виявив досвід минулого, політична консолідація по­літичних партій в умовах боротьби не є зав­жди стабільна, а конкуренція партій і навіть боротьба за опанування політичного проводу задля переведення в життя політичних про­грам ослаблює визвольний фронт. Саме тому український націоналізм рішуче виступив про­ти елементів партійности у визвольній бороть­бі і станув на позиціях необхідности єдиного понадпартійного українського фронту, відсу­ваючи питання партійних програм на час, ко­ли такі програми можна буде реалізувати у вільній державі.

Ще в 1928 р. М. Сціборський писав у «Роз­будові Нації»: «Ні політична партія, ні суспіль­на кляса, ні стан не відповідні як становище, з якого можна було б обняти, зрозуміти і кер­мувати життям нації, бо всі вони однобічні... Тому ніодна з цих форм не підходить для ці­лей націоналізму, що остається тим, чим він є, власне шляхом поборення в собі духа пар­тійности, клясовости, становости. Головним предметом його прямування є зісуцільнювання різного при помочі доповнення і синтези, а не упрошування його шляхом виключення і неґації... Метою його є найвищі синтетичні до­сягнення при найменшій затраті форм різнородности життя та при найменшому обмежен­ні індивідуальної свободи» (Дм. Кармазин, «Самостійна Україна», гру­день 1951 р. ст. 11). Цей принцип національної соборности дії, синтези націо­нального думання й зусилля при максимальній пошані до індивідуальної свободи й гідности людини залишається далі в основі націоналіс­тичного підходу до питання української виз­вольної політики.

У практичній політичній діяльності Україн­ський Націоналістичний Рух і Провід Україн­ських Націоналістів постійно намагалися довести до об'єднання українських політичних сил в один національний визвольний фронт. Ці заходи почалися ще в 1920-их роках після смерти С. Петлюри. З пізніших заходів моле­на згадати організування спільних всеукраїн­ських виступів перед Ліґою Націй у 1930-их ро­ках, створення Українського Національного Об'єднання в Карпатській Україні в 1938 р., створення Української Національної Ради в Києві в 1941 р. а згодом Всеукраїнської Націо­нальної Ради в 1942 р., всеукраїнської політич­ної репрезентації в жовтні 1944 р., ініціятиву в реорганізації Державного Центру Українсь­кої Народньої Республіки й створення Укра­їнської Національної Ради в 1945-46 роках, і врешті, на суспільній площині, намагання на­ціоналістичних суспільно-громадських органі­зацій на еміграції довести до скликання Сві­тового Конгресу Українців і створення Світо­вого Союзу Вільних Українців.

Чинний ідеалізм

Як уже було підкреслено вище, основним, ключевим питанням у підході до проблеми на­ціонального визволення націоналізм вважає питання людини, бо, висловився Ю. Васиян, «маґістраля походу йде через людські душі». Успіх визвольної дії залежить не тільки від усвідомлення людиною потреби національного визволення, ані також від її глибокої націо­нальної етичности в підході до конкретного здійснення цих національних аспірацій. Без­перечно свідомість і етичність є великими й важливими факторами, бо вони визначують напрямок дії, не допускають до суспільної анархії і не зводять визвольну дію на манів­ці тоталітарного посягання по владу коштом свободи інших членів нації. Християнська Церква вимагає від її вірних не тільки виз­нання її догм, але й готовости активно пропо­відувати ці догми і, коли треба, навіть і життя віддати за свою віру. Так само й національна революція вимагає від її учасників не тільки віри, але готовости активно діяти й боротися за здійснення її ідеалів, вимагає не лише іде­алізму, але також поєднання ідеалізму з чи­ном. Саме на такий чинний ідеалізм кладе ук­раїнський націоналізм наголос у підході до духового перевиховання української людини, щоб, як висловився Ю. Бойко, «перевести си­ли українського народу із стану статичного у стан кінетичний».

«Завдання націоналізму, — пише Бойко, — стало перетворити героїчний порив у героїч­ний стиль життя» знищити пасивність укра­їнської душі, перенести самоспоглядання і елі-гійну мрійність у державнотворчу амбіцію. Ані пасивне романтичне закохання красою й іс­торичною славою своєї країни, ані теж сти­хійний зрив спротиву чужому поневоленню в стилі самогубної атаки не здобудуть свободи поневоленій нації. Чин задля самого чину, хоч і як героїчний, може лише записати ще одну сторінку в книзі мартирологи нації, створити ще одну леґєнду боротьби. Однак кінцевий ус­піх боротьби може бути запевнений тільки тоді, коли волюнтаризм буде поєднаний з ра­ціональною цілеспрямованістю дії, а романти­чний ідеалізм з готовістю чинної боротьби за ідею. «Ні крайній раціоналізм, що кінчить ста­тикою свідомости, ні чистий волюнтаризм, що врешті губиться в містичній неозначеності слі­пої прастихії, не підходить до цілей націона­лістичної ідеології, яка найглибшу свою істо­ту віднаходить в синтезі чинної ідеї» , пише Ю. Васиян. «Доки життя в формі підмету звер­тається в напрямі великих моральних зав­дань, отже доки воно є джерелом творчого прямування, доти воно мусить стояти на ви­соті виконної здатности, бути особисто чинни­ком виконання в умовах суворої дисципліни, самоопанування і життєвої простоти. Коли ж єдиним завданням стає зберігати саме життя, пропадає форма його підметної постави, не стає мети... а на її місце появляється купецька діалектика здобування засобів до розкошів і забав».

Ці ідеалістичні елементи в ідеології україн­ського націоналізму і в його підході до питан­ня національної революції відрізняють укра­їнський націоналізм від традиційних політич­них партій і політичних рухів. Останні бачать визвольну революцію як масовий рух за здо­буття чисто політичних цілей. Націоналізм бачить її як ідейний зрив, свого роду хресто-носний похід лицарів за здійснення вищої ідеї привернення гідности людини через визволен­ня її з духового й політичного рабства, вклю­чаючи в це й духове рабство власної істоти людини, її прив'язання до дрібних життєвих справ, за якими вона затрачує образ її вищо­го людського покликання розвивати її духові прикмети на службі людству в широкому розу­мінні і її вужчій національній спільноті. Тому коли традиційні політичні партії чекають від їхніх членів тільки лояльности їхнім політич­ним програмам, націоналізм вимагає від бор­ців націоналістичної революції прикмет лицарськости — глибокої свідомости власної гідности, поставлення духових вартостей вище матеріяльних дібр і вигод, глибокої відданости ідеї вільної людини у вільній національній спіль­ноті, і готовости чинно змагатися за здійснен­ня цієї ідеї навіть коштом пожертви особистих вигод, які є тільки проминаючим сучасним, за­для вічного й невмирущого ідеалу людської свободи й гідности, які можуть бути забезпече­ні тільки у вільній національній державі.

Таке самовідречення людини не є заперечен­ням її права на особисті потреби й інтереси. Навпаки, воно ґарантує передумови повного за­безпечення таких інтересів, бо ж єдиним га­рантом права людини на її особисту свобо­ду є сильна і вільна нація.

Ані міщанська філософія, що зводить суть людського існування до забезпечення індиві­дуальних потреб коштом суспільства, ані теж тоталітарна філософія, яка перетворює люд­ське суспільство в сірий комашник й у збірноту виплеканих в державних інкубаторах людських машин-автоматів, яку так влучно змалював Гакслі в його «Прекрасному новому світі», не створили б людського поступу. Ство­рити його може тільки людина лицарських прикмет і саме на таких людях основує український націоналізм свою концепцію націона­льного визволення і державного будівництва. Політичні ж програми того, як розв'язати ок­ремі суспільні проблеми відходять на друго­рядний плян, уступають місце головній програ­мі національної революції — вільної нації віль­них і достойних своєю людською гідністю лю­дей.

Політична програма ОУН

Кожна ідея для її здійснення мусить опер­тися на організованих кадрах її визнавців і носіїв. Таким організованим носієм українсько­го націоналізму є Організація Українських Націоналістів, яка є водночас і бойовою ре­волюційно-підпільною формацією і політичним рухом, з власною політичною програмою орга­нізації суспільно-політичного життя у вільній українській державі. Не збираємося тут роз­глядати докладніше цієї програми хоч би то­му, що кожна політична програма основується на фактах життя даної доби і даних умов. Якщо ж ці обставини зміняються, програма мусить бути примінена до нових реальностей життя, не відходячи від основних філософіч­них принципів Руху. Для кращого зрозуміння Українського Націоналістичного Руху, треба зупинитися над підставовими засадами програ­ми ОУН, які основуються на принципах укра­їнської націоналістичної філософії.

Наріжним каменем політичної програми ук­раїнського націоналістичного руху є визнання в упорядкуванні державного життя принципу національної солідарности та народовладности,системи, в якій, як стверджує Програма ОУН з 1964 р., «джерелом влади має бути нарід у солідарній співпраці і співвідповідальності всіх його суспільних і політичних груп». Вільне суспільство може існувати тільки при умові забезпечення індивідуальної свободи його чле­нів і можливости повного вияву їхньої вільної ініціятиви. Визвольна боротьба українського народу не сміє закінчитися тільки заміною чу­жої диктатури новою, хоч би навіть і україн­ського походження диктатурою, бо диктатура, як уже було сказано раніше, суперечить ідеї національного росту й розвитку.

Тому Організація Українських Націоналіс­тів, вважаючи партійну боротьбу й розпороше­ність за шкідливу в періоді визвольної бо­ротьби коли потрібна суцільна мобілізація всіх національних сил, вважає існування здо­рової політичної опозиції за доцільне й корис­не в добі державности, бо це створить ґарантію проти перманентної диктатури однієї по­літичної групи і, при умові творчої конкурен­ції, вможливить вдосконалювання державної й суспільної системи.

Свобода людини не означає свободи робити те, що їй тільки сподобається на шкоду інших членів спільноти. Людина має права, які їй держава Гарантує, але водночас вона має й обо­в'язки вести так її життя, щоб не обмежува­ти прав інших людей і їхньої свободи. Тому в здоровому суспільстві людина мусить прий­няти певні обмеження її індивідуальних прав, зректися частини її свободи. Право на необ­межену власність хати не означає права під­палити ту хату, якщо вогонь може спалити хати сусідів. Тому задля збереження своєї власної свободи людина мусить підпорядкову­вати її власні інтереси інтересам суспільства і солідарно співпрацювати з іншими членами спільноти для нації як вищої суспільної вар-тости. «Успіх національного визволення, — пи­сав Ю. Васиян, — тим певніший, чим соціяльна спаяність народу тривкіша і то так, щоб висловом її було одне неподільне почуття чин­ної любови до Батьківщини».

На думку М. Сціборського, «справжня сила політичного устрою і тих ідей, що в ньому заложені, найкраще унагляднюється в умо­вах відповідної свободи, де, при збереженні авторитету влади й її провідної зверхности, забезпечені суспільству необхідні сфери кри­тичного думання, чинної співучасти у держав­ному житті й самовиявлення. У цьому й по­лягає справжня, глибока ідея правової дер­жави, що, дисциплінуючи громадянина й під­порядковуючи його загальним цілям, водночас не позбавляє його права лишатися індивіду­альністю».

Взявши за основу суспільно-політичного ус­трою принцип свободи людини, питання кон­кретних форм цього устрою мусить бути вирі­шене відповідно до національних властивостей і обставин національного життя. Перещеплю­вання живцем чужих систем на національний ґрунт рідко коли дає бажані наслідки. Англій­ська демократична система не відповідає, на­приклад, ЗДА, і навпаки намагання побудувати системи, наприклад, молодих країн Азії й Африки на докладному копіюванні американ­ської демократії не тільки не вдається, а на­віть спричиняє шкоду тим країнам так під по­літичним як і під господарським оглядом.

Причини цього дуже ясні, коли ми усвідо­мимо собі, що кожна політична форма демо­кратії є вислідом вікової еволюції й експери­ментування і основується на зумовленій тра­дицією політичній свідомості людей. Так само і господарські умови життя інші в кожній кра­їні і з іншими вимогами господарського росту. Для прикладу вистачить взяти хоч би різни­цю ставлення до питання картелів в ЗДА, де вони вже більше 70 років заборонені законом, і в західньо-овропейських країнах, де вони не тільки не заборонені, але навпаки в минуло­му часто були спомагані урядом. Тому й укра­їнський   націоналізм будує   свою концепцію форм політичного й господарського устрою на­ції на узглядненні   своєрідних   властивостей України та на бажанні так побудувати той ус­трій, щоб він якнайкраще відповідав голов­ній меті національного життя — створити умо­ви якнайширшого розгорнення індивідуальних людських здібностей для політичного, духово­го й господарського росту нації. Один з виз­начних теоретиків українського націоналізму, О. Бойдуник, називає цю систему національ­ним солідаризмом.

О. Бойдуник стверджує вихідні заложення системи національного солідаризму так:

«Виходячи з ідеологічних засад (українсько­го націоналізму), а зокрема органічности на­ціональної спільноти, для українського націоналізму... одиниця і національна спільнота є взаємно від себе залежні. Ріст, розвиток і до­бробут одиниці... є рівночасно ростом, розвит­ком і добробутом цілої національної спільноти ...і навпаки: ріст, розвиток і добробут націо­нальної спільноти і її форми — держави забез­печує й дає можливість росту, розвитку і до­бробуту одиниці. При тому, так як мусить бу­ти збережена свобода національної спільноти і суверенність її форми держави, так само му­сить бути збережена гідність одиниці-людини в тій спільноті і державі.

«Дальше — виходимо з факту, що націо­нальна спільнота при духово-культурній одності в практичній дії є зрізничкована на різ­ні стани, професії і кляси. Виходячи з зало­ження органічности національної спільноти та взаємозалежности тієї спільноти і одиниці, ста­ни, професії і кляси... повинні тісно із собою співпрацювати та солідарно нести співвідпові-дальність за висліди тієї співпраці і розподіл здобутків праці... Соціяльно-економічне питан­ня є питанням цілої національної спільноти, а не лише одиниці, чи гурту одиниць... Соціяльна політика мусить мати на увазі задовільну розв'язку соціяльних питань для всіх станів, професій і кляс, щоб вдержати між ними гар­монію, а в парі з тим також рівновагу і гар­монію в цілій національній спільноті і її фор­мі — державі. Тим самим вимогам мусить від­повідати й господарська політика». Тому теж, пише Бойдуник, «солідаристична с