Нав’язана українцям ідея геополітичної дихотомії “ЄС чи РФ ” має бути піддана критичній деконструкції вже в силу не стільки її політизованої поверховості, стільки в силу випливаючої звідси засади принципової орієнтації суспільства на здачу українського суверенітету комусь в оренду і відмови від самої ідеї боротьби за досягнення максимально можливої – що перевіряється тільки практикою на основі усвідомленого і організованого воління – геополітичної суб’єктивності у формі регіонального лідерства. Найбільш дивним тут є факт розбіжності у роздвоєній свідомості ретронаціоналістичної частини правого руху між визнанням потреби євроінтеграції та збереження незалежності України. Сама думка про відкидання цієї дихотомії викликає значну дратівливість прихильників інтеграції з ЄС та реінтеграції з РФ.

Текст прочитаний на круглому столі “Чи можливе регіональне лідерство України?” в університеті ім. Т. Шевченка 2 березня ц. р. М.К.

*******

Будь-яка держава має географічне розташування, може мати геополітичний потенціал, але може ним не скористатися. Проблемою для держави, що має такий потенціал, є геополітика – вміння використовувати його у власних інтересах, — від реалізації якої і залежить її геополітичне положення. До таких держав і належить Україна.

Геополітичне положення України визначається чинниками: 1. Глобальне положення – розташуванням у центрі глобального поясу найвищого політичного та соціально-економічного розвитку (багата Північ), який є у зоні інтересу центрів сили – США, Росії, Зх. Європи; — відношенням до цивілізаційних угруповань як західне й східне християнства та іслам; 2. Регіональне — перебуванням України в системі євразійського континенту в його осі, що з’єднує частини - європейську та азіатську (і ширше Північ –Південь ); — серединним положенням між зонами інтеграції – євроатлантичною та російською; — комунікаційною функцією між розвиненим ЄС та багатими на ресурси країнами Азії.

Найближчим до України центром сили є Росія. Основною геополітичною проблемою якої є відновлення стратегічного паритету зі США. Геополітичний прагматизм (позиційна геополітична стратегія як рівновіддаленість від світових лідерів) – стратегія відновлення сил Росії в умовах стиснутого простору – та неоєвразійство (відновлення телурократичної імперії) – стратегія виходу Росії за його межі – сьогодні поєднуються в геополітиці Росії. На Україну Росія впливає через механізми енергозалежності, економічних зв’язків, СНД та інших інтеграційних проектів, створеної дуги конфліктів та підтримки сепаратизму, збереження військової присутності та ідеологічного й культурного тиску. Україна зацікавлена в зменшенні впливу Росії з одного боку  та в збільшенні постачання її енергоресурсів.

США є глобальним лідером, що значно впливає і на внутрішньо європейські справи. Зважаючи на наявну дедалі більшу опозицію США з боку Франції та Німеччини, США більше спираються в Європі на їх держав-сусідів як Британію (яку часто взагалі розглядають, як „філіал США в ЄС”), Польщу, Угорщину. Здійснивши інтеграцію останніх, США просувають проект євроатлантичної спільноти на Схід – на території України, Білорусії. Це диктується небажаністю реінтеграції особливо України з Росією для закріплення її перемоги в холодній війні над Росією. Україна зацікавлена в обмеженні США впливу Росії.

ЄС, перебуваючи під значним впливом США, не заперечує саму можливість інтеграції України в себе, але, маючи чимало внутрішніх проблем інтеграції та балансу в умовах свого уніполю, розглядає її перспективу як відстрочену на неозначений період.

Усвідомлюючи своє поглинання як наслідок інтеграції в геополітичні проекти Росії та відсутність чітких перспектив інтеграції до ЄС, наразі Україна може покладатися тільки на себе. Маючи значні ресурси та важливе геополітичне положення, Україна потенційно може бути регіональним лідером.

Дане положення – вихідне. Напрямом пошуку потрібної Україні геополітичної стратегії є вихід за межі опозиції “Росія - Європа”.

Відтак постає питання: як можливе регіональне лідерство України — посідання першості в регіоні чи відігрівання ролі впливового регіонального гравця? Під регіональним лідерством ми розуміємо можливість певної країни здійснювати достатній вплив на країни певного регіону для прийняття  ними вигідних їй рішень.

Основою нашої відповіді є таке: інтеграція в проекти ЄС чи “нова Росія” унеможливлює перспективу регіонального лідерства України. Наявність наднаціонального центру прийняття рішень вже інституційно обмежує власну геополітичну стратегію. Відтак ми говоримо про те, що Україні потрібно відмовитися від стратегії інтеграції до ЄС і НАТО, як і від всіх проросійських кроків, та втілювати стратегію ІІІ шляху. Політика В. Ющенко видається нам контрпродуктивною.

Вважаємо всю дискусію, зведену до вибору “або-або” – або ЄС, або Росія – не продуктивною, такою, що обмежує саме розуміння геополітичного положення та потреб України, як також і те, що вона є штучною і дезорієнтуючою.

Впровадження стратегія ІІІ шляху, шляху власних зусиль, ми пропонуємо здійснювати в межах політики щодо „Трьох Концентричних Кіл Інтересів”, особливих векторів, політики „малих справ” та створення образу „Країни, що є захисницею «малих країн»”.

Першим колом країн є сусіди – Білорусія, країни Центральної Європи, Молдова, Румунія, — де Україна має закріпитися як провідний чинник забезпечення безпеки, економічної та культурної співпраці. Це коло є життєво важливим зважаючи лише на його прилеглість до кордонів України.

Друге коло – країни Кавказу, країни Близького Сходу та Центральної Азії, - де Україна має просувати альтерросійські (або спільні, - там де це є можливо з Росією) проекти, зокрема по транзиту енергоносіїв.

Третє коло – країни світу, що в своїх макрорегіонах є регіональними лідерами, або претендують на таку роль - як Бразилія та Венесуела, ПАР, Лівія, Індія, Китай, Японія тощо, - де Україна має представити себе як регіонального лідера першого кола.

Важливими є також особливі вектори. До яких відносимо Київ-Вашингтон, Київ-Москва, Київ-Брюсель, Київ-Берлін. Стратегія балансу між ними є основним елементом ІІІ геополітичного шляху України.

Слід також в своїх стосунках із ЄС „грати” на його внутрішніх протиріччях, а саме на тих, що існують на горизонтальному й вертикальних рівнях. Щодо першого, то це тонке балансування між трьома „важковаговиками” Старої Європи – Лондоном, Берліном, Парижем. Кожин із цих центрів намагається перетягнути „ковдру влади” в ЄС на себе, водночас кожен із них має специфічні внутрішні проблеми, які слід використовувати. До слова, Об’єднане Королівство „страждає” на „нерозуміння” своїх континентальних „друзів” та „відсутність політичного суверенітету” у зв’язках із США; Німеччина незважаючи на вражаючі економічні успіхи і демонстрування протягом останніх 50-ти років відданості ідеї „вічного миру” так і не змогла позбутися „комплексу вини” за „минулі  гріхи”, а тут ще – проблема турецьких мігрантів; Франція навпаки так і залишилася „слабкою”, „країною, що була захоплена загарбниками (Німеччиною)”, Париж незважаючи на зовнішні амбіції, продовжує відчувати ерозію власного становища. І це все на тлі формування „євробюрократії” і поступовою огалірхізацією політичного життя в цих країнах.

Щодо вертикального рівня, то це протиріччя між „старими” і „новими” учасниками ЄС. Яскравим прикладом є нещодавнє протистояння Польщі та „Старої Європи” з газових питань тощо. Україна має постійно „підігрівати” такі процеси, провокувати їх, створювати мікро кризи на цьому рівні, а також намагатися зайняти в них роль третьої, „незацікавленої сторони”, навіть „третейського судді” тощо.

Важливою тактикою забезпечення регіонального лідерства є  політика „малих справ”. Її суть – це визначення переліку конкретних проектів в сфері освіти, культури, економіці, що з одного боку не потребують значних матеріальних ресурсів, але можуть дати непогані результати і головне – „регіональний резонанс”. Наприклад, надання стипендій на навчання в вищих учбових України вихідцям із країн першого кола, Азії і Африки, проведення спортивних заходів регіонального рівня – Чемпіонату з Футболу на кубок Солідарності тощо.  З іншого боку навіть „провал” одного з таких проектів не буде означати остаточний крах надій України на роль регіонального лідера, не призведе до кардинального іміджу країни в очах сусідів, не викличе аж занадто негативних диспропорцій громадської думки в середині країни.

Створення образу „Країни, що є захисницею «малих країн»” пов’язано з одного боку з інтенсифікацією діяльності в „універсальних” міжнародних організаціях (ООН, і особливо - ЮНЕСКО), а також з активною участю в „Русі  Неприєднання” чи іншому подібному утворенні.  На міжнародній арені слід відійти від „апологетичного” іміджу по відношенню до абстракцій „вільного ринку”, „вільної конкуренції”  до захисту соціально орієнтованих ідей – Солідарності, Боротьби з бідністю, ТНК, визволення пригноблених тощо

Це допоможе створити позитивний імідж України у „володарів думок” західного світу, так як більшість із „західних інтелектуалів” є принциповими противниками імперіалістичної політики великих країн, і така позиція країни, що так чи інакше є частиною Півночі буде викликати, якщо не захоплення то принаймні симпатію.

Щодо участі  у „Русі Неприєднання”, то реалізація амбітних завдань регіонального лідерства так чи інакше пов’язана з позиціонуванням себе, як „голосу” певної групи країн, певної „МИ-спільноти”. Тим більше, що така участь в організаціях подібного типу не буде вести до втрати власного суверенітету, а користь може дати значну в тому числі і полегшення виходу України на ринки цих держав, просування власних торгівельних, економічних, освітніх стандартів, участь у добуванні корисних копалин на їх території тощо. Як приклад – активні позиції сучасної Венесуели і Югославії (до 90-х рр).

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментарі.
Будь ласка, реєструйтеся.

Powered by AkoComment 2.0!