НЕСКОРЕНІ ГОРЯНИ (ШЛЯХ ДО ВОЛІ)

"Турецькі старшини дуже зле поводились з простими стрільцями, коли це були вірмени, слов'яни, чи араби. Тільки курдів шанували, бо це був завзятий нарід, який допомогав різати вірмен і не прощав образи... Всіх інших турки душили без милосердя". Петро Франко "Від Стрипи до Дамаску. Пригоди четаря УСС." 1937р.

"Волають гори, кровію политі..." - писав у своєму вірші "Курдському братові" Василь Симоненко. Що ж примусило українського поета звернутись до долі 30-мільйонного народу в Малій Азії, який живе на площі, рівній Франції чи двом Великим Британіям? Все та ж одвічна тема боротьби за волю, свою й інших народів, боротьбу без компромісів.

За походженням курди не є арабами, а їх мова близька до перської. За віросповіданням вони мусульмани-сунніти. Курдистан багатий на природні ресурси, зокрема, на лісові та на нафтові родовища. Нині курдські етнічні землі покромсані державними кордонами, так що курди живуть в Туреччині (40 відсотків), Ірані (31 відсоток), Греції (23 відсотки) та Сирії (5 відсотків). Крім цього чисельні курдські громади існують у Франції, Німеччині, Йорданії, на Закавказзі. Згідно з офіційними даними перепису 1989 року в Україні проживали тоді 238 курдів, хоч українськими ЗМІ називалась цифра і в шість тисяч курдів в Україні.

Ще у 400р. до н.е. курдів згадав у своїх творах грецький історик Ксенофонт. У ХІІст. курд Салладін очолив боротьбу мусульман проти християн-хрестоносців.

Наступного разу світ заговорив про курдів аж у 1918 році, коли було проголошено Курдистан незалежною державою. Цьому передували кілька років партизанської боротьби. Цікаво, що одним з партизанських курдських загонів командував отаман Осип Букшований. У 1915р. він потрапив у російський полон, але втік з Сибіру через Туркестан у Персію, де й прийняв участь у боротьбі за незалежну Курдську державу. Пізніше він, повернувшись через Туреччину додому, взяв участь у Визвольних Змаганнях 1917-21рр. Пройшовши полум'я кількох війн, О.Букшований загинув у радянському концтаборі на Соловецьких островах.

По першій світовій війні західні держави, насамперед Велика Британія, підтримували курдських націоналістів, щоб мати свій форпост на Близькому Сході. У 1920р. укладено угоду про надання незалежності турецьким курдам. Через три роки її розірвав турецький керівник Мустафа Кемаль Ататюрк. Під час повстань 1925, 1927-31, 1936-38рр. турки винищили близько мільйона курдів, переважно, мирне населення. Це дало підставу турецьким газетам писати: "Там, де з'являється турецький багнет, курдське питання перестає існувати...".

У 1943р. виступом племені барзані у вересні розпочалось велике національно-визвольне повстання курдів у північно-східних районах Іраку. Очолював його Мулла Мустафа (Молла Барзані). До його повстанців приєднались представники різних національних організацій, курди - офіцери іракської армії, представники інтелігенції та ін. Іракський уряд, наляканий великим розмахом повстання, був змушений наприкінці 1943р. погодитись визнати часткову автономію курдів, встановити певні свободи, звільнити політв'язнів, зберегти збройні сили повстанців. Проте вже навесні 1944р. уряд Іраку, під тиском Англії, яка боялася, що успіх курдів посилить національно-визвольний рух на Близькому Сході, підло порушив угоду з курдами. Проти них було кинуто моторизовані частини та авіацію під командуванням англійських офіцерів. Об'єднані сили іракської та англійської реакції жорстоко розправлялись з повстанцями, розстрілюючи населення та знищуючи курдські поселення. Під тиском урядової армії повстанці змушені були відійти в гірські райони, де, спираючись на підтримку населення, вели люту боротьбу до 1945р. Восени 1945р. частина цих загонів відійшла до Ірану, де приєдналася до національно-визвольного руху іранських курдів.

У 1946р. Іранські курди проголосили свою республіку Махабат. Вже наступного року шах Мухаммед Реза Пехлеві зумів знищити її.

В Іраці курди брались до зброї в 1898, 1923, 1932рр. По Другій світовій війні загони повстанців -"нешмерга" ("ті, що зустрічають смерть в обличчя"), під проводом Мустафи Барзані продовжують боротьбу з багдадським режимом. В 1970р. укладено угоду, за якою Багдад надавав курдам автономію в складі Іраку та дозвіл на участь в роботі багдадського уряду. Проте незабаром Іракське керівництво відокремило від Курдистану район Кіркук, багатий на нафту, викликавши збройний спротив гордих горян. В результаті війни, яка точилась до 1974 року, в Іран втекли 130 тисяч Іракських курдів. Наступного року Тегеран припинив допомогу курдам в обмін на прикордонні поступки Ірака в районі Шатт-ель-Араб і повстання було придушене.

Під час Ірано-Іракської війни 1980-88рр. курди створили в Ірані зону, вільну від урядових військ, яка, однак проіснувала недовго,

У 1984 році Іракський уряд досяг угоди з Джалалом ат-Талабані, лідером Патріотичного союзу Курдистану, її також було розірвано через розбіжності в питаннях призначення курдів до уряду та про контроль над курдськими силами.

Того ж року було засновано Курдську Робітничу Партію (КРП) під проводом Абдуллаха Оджалана. КРП поставила собі за мету боротьбу за незалежний Курдистан без жодних компромісів. Саме вона стала тим курдським мечем, який горяни "викували" на турецький багнет. Сьогодні КРП є єдиною організацією, яка чинить збройний опір турецьким та Іракським окупантам. Від початку війни КРП проти Стамбула загинули близько ЗО тисяч людей, турецькі війська зруйнували біля 10 тисяч поселень "гірських турків", як офіційні турецькі речники звуть курдів. Подібне було і е нашій історії: великороси, малороси...

У березні 1988р. турецькі війська здійснили в м.Халабджа газову атаку, внаслідок якої загинуло близько 5 тисяч курдів. Світова громадськість "тактовно промовчала", не бажаючи погіршувати стосунки з Туреччиною, яка є членом НАТО та, фактично, єдиним західним форпостом на Близькому Сході.

У 1992р. Европейський Союз нарешті визнав "права курдського народу на самовизначення", що, однак, так і лишилось на папері. Тим більше, що ЕС нещодавно відмовився прийняти в свої лави Туреччину. Нове повстання Іракських курдів викликала перемога західної коаліції над Іраком в часі війни у Перській затоці (1990р.). Щоб захистити курдів від гніву Багдаду, Велика Британія, СІЛА та Франція створили на півночі Іраку особливу мирну зону. За виступ проти Саддама Хусейна турецький президент Тургут Озатг пообіцяв переглянути статус курдської мови та дозволити святкування курдського нового року. Але потім суперечності між курдами і Анкарою знову загострились.

Протягом 1992-94рр. турецькі війська знищили близько 2,5 тисяч курдських сiл, а майже 5 млн. біженців втекли до мирної зони в Іракському Курдистані.

Навесні 1995 року 35-тисячний загін турецьких військ (переважно елітні парашутні та гірсько-стрілецькі військові формування) на 40 км вторгається на територію Іраку та півтора місяці вогнем і мечем знищує бази КРП в районі міста Заху, не пропускаючи й нагоди сплюндрувати мирні курдські поселення. Це було саме у тій "мирній" зоні. А як же її гаранти? Лондон і Бонн висловили "занепокоєння" з приводу дій Туреччини, а центр "істинної демократи" - Вашінгтон - схвально відгукнувся про агресію: майже 4 тисячі американських, британських та французьких вояків в Туреччині, як фактор стримування Саддама Хусейна та іранських ісламських фундаменталістів для них значно важливіші за тисячі вбитих мирних курдів. МЗС Іраку, чиї кордони перейшов турецький каральний корпус, лише на третій(!) день висловило "стурбованість" з приводу дій північного сусіда. Багдадському режиму теж "не до вподоби" сепаратистські прагнення курдів.

На півдні Туреччини розташована добре озброєна німецькою зброєю зі складів колишньої НДР бригада "Гірські командос", створена спеціально для знищення курдів. Ці "вояки" полюбляють фотографуватись поруч з замордованими "гірськими курдами", продаючи ці фотографії за 100 тисяч турецьких лір (близько двох американських доларів). Крім Німеччини, до найбільших експортерів зброї для турецької армії належать США, Франція та Бельгія...

У червні 1996р. "Гірські командос" та 10 тисяч вояків армійських турецьких частин провели в південно-східній Туреччині чергову широкомасштабну каральну акцію проти бойовиків КРП. За повідомленнями офіційних турецьких речників за тиждень боїв було вбито 255 курдських повстанців. Восени того ж року КРП в черговий раз "відсвяткувала" річницю проголошення Туреччини республікою серією вибухів: жінки-камікадзе зі спеціальних жіночих загонів КРП під виглядом вагітних переносили на собі вибухові пристрої та підривали їх у людних місцях великих турецьких міст. В січні минулого року "Гірські командос" за підтримки бронетехніки та авіації знову перейшли кордони і розпочали бойові дії в Північному Іраці, в ході яких, за повідомленнями турецьких джерел, було вбито понад півтори сотні "бойовиків" КРП . Знаючи сумний і ганебний досвід боротьби НКВД з УПА у 40-50-ті рр., можемо припустити, що в списки "бойовиків" записали й вбитих селян.

В травні 1997р. в Північному Іраці знов полилась кров: Стамбул ввів сюди 10-тисячне військове з'єднання (за повідомленнями правозахисних організацій воно вже незабаром було збільшено вдвічі і підсилено артилерією) за підтримки бойових літаків, гелікоптерів та бронетехніки. На восьмий день бойових дій турецьке командування заявило, що їх війська просунулись у глиб Іраку на 25км. і захопили штаб-квартиру КРП, а в ході лютих боїв було вбито 1142 курдських повстанців та 14 курдських вояків: занадто дивні числа, зважаючи на протипартизанський характер акції, якщо тільки для карателів слово "курд" не дорівнювало слову "повстанець". Керівництво КРП називало інші дані щодо втрат з обох боків, але їх неможливо було перевірити, бо турецьке командування не пускало в зону бойових дій журналістів. У відповідь на карально-репресивну акцію Стамбула Курдська Робітнича Партія розгортає терористичну діяльність безпосередньо на турецьких етнічних землях: в м.Дерік обстріляли з гранатометів урядову будівлю, перерізали дороги до Діярбакиру, найбільшого південно-східного міста Туреччини тощо.

З акцією протесту проти травневої акції турецьких військ виступили й курдські іммігранти в Європі, захопивши будинок Палацу націй (Європейська штаб-квартира ООН) в Женеві. Протягом чотирьох годин 200 рішуче налаштованих курдів тримали в напрузі дві з половиною тисячі працівників штаб-квартири, сотні дипломатів, які прибули в Палац Націй попрацювати в численних комісіях та комітетах та швейцарський спецназ, готовий щохвилини штурмувати будівлю. Курди пішли після того, як генсек ООН Кофі Аннан передав з Відня свою заяву, де рішуче засудив каральну операцію Туреччини в Іракському Курдистані. Після цього їх ще півгодини протримала у кільці женевська поліція на площі Націй. Цього разу обійшлось без крові, але всі ще добре пам'ятали події червня 1993р., коли по курдській маніфестації біля амбасади Туреччини в Берні турецькі охоронники відкрили вогонь, вбивши одного курда і вісьмох поранивши.

23 вересня 1997р. Туреччина ввела в Північний Ірак 15 тисяч вояків та біля 100 одиниць бронетехніки за підтримки авіації, чим викликала великий наплив курдських біженців до Ірану. За повідомленнями радіо Патріотичного Союзу Курдистану за перші три дні бойових дій загинули 60 турецьких вояків і 44 бойовики КРП. За турецькою версією, загалом, в ході боїв було вбито понад 500 курдських повстанців.

В грудні минулого року Анкара спрямувала в Курдистан на антиповстанську акцію 20 тисяч своїх вояків. Подібних широкомасштабних операцій з боку Туреччини слід чекати й цього року.

Послаблюють курдів і внутрішні суперечки (нагадує наші проблеми, чи не так?): Демократична Партія Курдистану, яку очолює Іракський курд Масуд Барзані і яку матеріально та технічно підтримує Анкара, воює як з Патріотичним союзом Курдистану, так і з Курдською Робітничою Партією, котру очолює Абдулла Оджалан. Після війни в Перській затоці на півночі Іраку під протекторатом міжнародних організацій був створений курдський парламент, який через значні внутрішні розбіжності саморозпустився. Не вистачає курдам і відповідних політичних керівників: переважно це хоробрі і віддані, але політичне недосвідчені партизанські ватажки - "польові командири".

Наразі курдів дещо підтримує Греція з-за своєї неприязні до турків. В Кіпрському мсті Лісмасол розташований офіс КРП, який турецькі спецслужби неодноразово намагались підірвати. Дружина Ф.Міттерана створила в  Парижі Інститут культури курдів.

А тим часом Європа сидить на діжці з порохом у вигляді 1.5млн. курдських іммігрантів. Тут все частіше трапляються напади курдів на турецькі клуби, бари, спортзали і навпаки. Особливо вибухонебезпечна ситуація склалась у Німеччині, де півмільйону курдів протистоять з одного боку чисельні турецькі іммігранти, а з іншого - бритоголові молодики з неонацистських організацій. Добре законспіровані структури КРП (заборонена урядом ФРН у 1993р.) нараховують в Німеччині понад 8 тисяч саможертовних членів. Осередок КРП. який має власний друкований орган, діє у Москві, дієве представництво КРП є і в Україні.

Як бачимо, Україна не така вже й далека від курдської проблеми, до закінчення якої, схоже, ще дуже і дуже далеко. Василь Симоненко закінчував свій вірш такими словами:

Не заколисуй ненависті силу -

Тоді привітність візьмеш за девіз.

Коли впаде в роззявлену могилу

Останній на планеті шовініст.

ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ!

Іван Гуменюк